У 2022 році значно зросла кількість конфліктів у всьому світі – прокинулися більшість гарячих точок, що були такими ще минулого століття, додалися нові. Тривають безперервні розмови й про небезпеку скочування в Третю світову. З чим пов’язане таке посилення нестабільності, і якою тут є роль Росії?
– У світі загалом і безпосередньо навколо нас одночасно відбувається ніби дедалі більше різних війн, конфліктів, напружень, політичних криз – прямо чи опосередковано вони на нас впливають. Нагромадження й позірне ускладнення цих конфліктів (реальних і потенційних, як-от між Китаєм і Тайванем) лякає. Але якщо міркувати з погляду якісного, а не кількісного, то багато з цих подій укладаються в певні ряди, послідовності – вони є частинами процесів, яких уже не так багато й динаміка яких простіша, хоч би якими загрозливими не були їхні наслідки. Люди природно говорять про минуле в термінах історичних наук, але, що цікаво з погляду сприйняття, так само в термінах історичних наук малюють собі й майбутнє. Тож примара Другої світової війни переслідує нас, як ніби вона й досі ще не закінчилася (що в певному сенсі так і є). Або виникає питання – чи не є це все вже початком Третьої світової? Я натомість пропоную іншу пояснювальну рамку: багато із сучасних подій, ніби віддалених у просторі й часі виникнення, насправді пов’язані та є частинами єдиного процесу, що колись увійде в підручники історії як занепад останньої євразійської імперії.
Перезавантажена внаслідок постреволюційних подій 1920–1930-х років, імперія, яку можна назвати «Російська імперія 2.0», тепер нарешті занепадає вже остаточно. Її очільники й підданці, які виявилися неспроможними віднайти для себе новий, відповідний умовам часу спосіб соціального й політичного існування, намагаються ввійти в провербіальну воду вже навіть не вдруге, а втретє – повернути хід історії назад і побудувати таку собі «Імперію 3.0». Але ці недолугі спроби, а надто те, що основним засобом їхньої реалізації є надмірне застосування насилля, уже самі собою є симптомом виродження й остаточного занепаду. І війна РФ проти України й Грузії, і російська агресія в Сирії, і конфлікти між колишніми імперськими володіннями, як-от Азербайджаном та Вірменією або Таджикистаном та Киргизстаном (у яких колишній центр виявився неспроможним виконувати навіть роль ефективного медіатора), тривале напруження навколо Придністров’я – це все є епізодами в процесі занепаду великої євразійської імперії XVIII–XX століть. Історично відомо, що всі імперії пацифікували захоплені ними території. Тобто відсутність прямого конфлікту за радянських часів – між вірменами та азербайджанцями, молдованами та придністровцями, росіянами та українцями – була наслідком потужності імперського проєкту не лише у військово-політичному, а й у культурному та економічному вимірах, а оприявнення й загострення суперечностей є якраз симптомом неспроможності й занепаду. Тож те, що позверхово має вигляд множини непов’язаних між собою конфліктів і війн, насправді є складниками єдиного історичного процесу – остаточного розпаду другого видання Російської імперії, відомого під назвою «Радянський Союз», який у прихованій формі вже містив потенціал дальшої дезінтеграції. Союзи вічними не бувають.
Стосовно ж подій, далеких від нас географічно, – як-от політика Китаю щодо Тайваню, – там триває зворотний процес. КНР намагається посилити свій вплив у світі, і ніби логічно постає питання відновлення Великого Китаю – його історичних територій. Тобто є два одночасні процеси – посилення Китаю і послаблення й занепад Російської імперії. Цікаво, що це дві потуги, які раніше конкурували між собою, – а зараз їхні траєкторії перетинаються на певний час у якійсь точці й вони навіть намагаються партнерствувати. Але їхні напрямки – зворотні, вони зіткнулися на перетині доріг на зустрічній траєкторії. Відсутність прямої китайської підтримки, на яку вочевидь розраховував Путін, є саме віддзеркаленням цієї суперечливої ситуації: Китай відчуває близькість інтересів – на тлі конкурентних відносин із Заходом, передусім зі США, – але в історичній перспективі йому з РФ явно не по руці. У Китаю є ресурс часу, а в Росії його вже нема.
– А які прогнози на наступний рік можете зробити стосовно згаданих конфліктів, що тліють, і стосовно розпаду євразійської імперії?
– Такі події – чи отримання незалежності, чи навпаки завершення історії якогось політичного великого утвору – насправді не одномоментні, хоча їх часто й позначають якоюсь конкретною датою в календарі. На жаль, вони тривають болюче й забирають дуже багато ресурсів і зусиль, людських життів зокрема. Прогнозувати точний час, коли буде поставлено крапку, власне, в історії Російської імперії, наразі важко, але процес її розпаду увійшов (унаслідок її ж власної політики) у прискорений ритм, ознаки чого виявляються як ззовні, так і всередині. І на якомусь етапі динаміка внутрішнього вибуху – є англійською хороше слово implosion (імпло́зія – доцентровий вибух; вибух, спрямований всередину), на жаль, точного перекладу немає – такого собі «вбуху» всередину, імплозії неодмінно відбудеться. Але коли точно – наразі важко сказати. Ясно, що це станеться щонайменше в середньостроковій перспективі.
Перші ознаки є – фрагментація російської влади й військового керівництва, що ми бачимо на театрі воєнних дій. Немає насправді центрального командування. Є якийсь «Вагнер», ще якісь кадирівці, підрозділи – ніби підпорядковані міністерству оборони, але які конкурують й інколи навіть воюють між собою, та й саме російське міністерство оборони разом з ГШ перебувають в інституційній кризі – уже й міністр створив свою власну ПВК. Тобто навіть на рівні найвищого військового й політичного керівництва, яке не зовсім розбирається у військовій справі й намагається з неї зробити політичне шоу (часто не маючи правдивої інформації про те, що відбувається на фронті), на рівні прийняття рішень виявляється розрив комунікацій. А наслідком цього є неадекватні дії й невиправдані втрати на полі бою. Це доволі очевидно для нас тут, але аналогічні явища відбуваються й всередині, углибині, у російському тилу – ми бачимо всі ці пожежі, вибухи на кожному кроці. Триває дезінтеграція, утрата керованості – процес, який у фізиці називають ентропія.
Хоча на окремих ділянках й напрямах його ще важко прогнозувати, траєкторію видно доволі ясно. Повернутися з такого перебігу назад (в чому власне й полягає «великий задум» російського вождя, заради реалізації якого він і розв’язав цю війну), повернути річку навспак – так, як силилися колись за радянських часів – уже не вийде. Як порівняти з природними явищами, то це мовби повернути назуспіт землетрус чи вибух вулкана. Але наслідки цих ірраціональних дій ще будуть важкими. І для нас дуже важливо вберегтися – адже саме ми загрожені безпосередньо. Це дуже важкий процес. Наше завдання – вберегтися й утриматися над безоднею, на краї якої ми опинилися.
Найближче є доволі очевидним. Протягом 2023 року, вважаю, у кінетичному вимірі Росія має досягти кульмінації своїх ресурсів, вичерпати їх настільки, щоб для всіх стала явною безперспективність дальшої війни. Для багатьох це й так уже є очевидним, та з цим не може погодитися російське політичне керівництво, верхні прошарки еліти – група навколо Путіна й насамперед він сам. Бо їхня доля, політична ідентичність, загалом їхнє розуміння майбутнього і сучасного країни, у якій живуть, абсолютно не збігається з реальністю, що стає дедалі зримішою. А конфлікт з реальністю зазвичай призводить до тієї точки, коли дальше буття стає неможливим. Коли і в який спосіб це станеться – важко передбачити, але це неодмінно відбудеться. А наше завдання – уцілити в цьому вирі.
– Гаразд, щодо процесів довкола Росії більш-менш зрозуміло, а от щодо подій, не так явно пов’язаних з нею, – на Балканах неспокійно, в Ірані досі немає ознак закінчення збурень, та й Північна Корея знову влаштовує веселі часи своїм сусідам. Такі тенденції посиляться?
– Ці дотичні сюжети пов’язані опосередковано з тим, про що вже сказано, – вони мають свою внутрішню динаміку та природу, але так само залежні й від великого процесу занепаду Російської імперії. Щодо Балкан – це, гадаю, не потребує пояснень. Іран умотивований трохи інакше – постколоніальним синдромом, унезалежненням своєї країни від західного впливу, під гаслами чого свого часу відбулася ісламська революція. Тоді збудували ніби нову систему, але виявилося, що вона з усіх боків хибує тими самими вадами, що й старі близькосхідні режими. Наріжною проблемою стали регіональні прагнення – ситуація, дуже подібна до намагань РФ. Росія та Іран чимдалі більше зближаються й співпрацюють. Дуже багато схожого є в політичних амбіціях, у поведінці й у траєкторіях розвитку цих двох держав у межах своїх регіонів – Росії на просторах Євразії, а Ірану в межах переважно Близького Сходу. Це такі собі дві недоімперії. Іран так само намагається будувати свої сфери впливу, втручатися в усі дотичні конфліктні ситуації у власному регіоні – і він воює прямо та опосередковано через проксі в Сирії, істотно доклався до ситуації в Іраку, відзначився в Ємені, вагомо вплинув на ізраїльсько-палестинський конфлікт, дотягнувся й до Саудівської Аравії.
Північнокорейська проблема є відлунням, спадком епохи Холодної війни. Дальше існування цього режиму є мовби проєкцією близької присутності потужного Китаю. Північна Корея є, по суті, зручним сателітом, який дає змогу Китаю чинити те, що він сам не здатен або не хоче робити напряму. У такий спосіб Північна Корея існуватиме ще тривалий час. І поки Китай є могутнім – навряд чи це питання може бути розв’язане. Китай з усіма його амбіціями перебуває на висхідній траєкторії – на відміну від Росії. А проте Піднебесна має ті самі управлінські проблеми, що й РФ, пов’язані з посиленням авторитаризму, що рано чи пізно може призвести КНР до такої самої лихої долі. Але ж не зараз і необов’язково. Адже Китай має набагато більші ресурси, потенціал для маневру, еволюції, розвитку.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube