— Чи можна сказати, що наразі державне регулювання інформаційного простору є недостатнім, адже не відповідає всім сучасним викликам?
— Сьогодні ми спостерігаємо зменшення впливу держав на регулювання інформаційного простору. Наша держава не те, щоб пішла у самоізоляцію в цьому питанні (іншими словами – самоусунулась), – вона просто не встигає за змінами. Модель, за якою досі намагаються реагувати, традиційно працює вкрай погано, а отже потрібно шукати нові підходи.
Через хаотичність українського інформаційного простору зовнішні структури зі власними інтересами не лише отримують інструменти впливу на нього, а й можуть брати там активну участь. Подібне відбувається за рахунок фінансування власних ЗМІ або редакцій (у т.ч. – в нових медіа), підтримки штату власних «експертів», «громадських діячів» тощо. Всі ці заходи покликані поширювати дезінформацію, зокрема і як частину складних та комплексних операцій впливу.
— Що ви маєте на увазі під операціями впливу?
— Суть зводиться до того, що держави можуть об'єднувати та синхронізувати свої інструменти традиційної дипломатії, інформаційні, військові, економічні та інші можливості для впливу на мешканців інших країн. Це робиться з метою формування певних поглядів, поведінки чи рішень, які відповідають інтересам того, хто проводить таку операцію. Ця практика далеко не нова – держави вдавалися до таких підходів тисячоліттями. Між тим сьогодні ми маємо інший рівень взаємозалежності держав, інший рівень розвитку інформаційного простору, інші інформаційні технології, інші управлінські інструменти.
— Які методи зазвичай використовують у таких операціях?
— Цих методів не безліч, але надзвичайно багато. Звісно, є певний постійний набір. Передусім класичні легальні заходи – дипломатія, економічні відносини, зокрема й економічний тиск, діяльність легальної розвідки.
По‐друге – величезний арсенал «агентів впливу» – людей, які з певних причин працюють в інтересах іншої країни. Мова не обов'язково йде про свідому роботу на іноземну розвідку за гроші, є і «корисні дýрні», до того ж їх багато.
По‐третє – псевдо‐громадські структури. Наприклад, РФ завжди ефективно використовувала різноманітні «товариства дружби». Мережа таких «товариств» на Заході активно відновлюється і функціонує. До речі, нещодавно за їх викриття намагалися засудити французьку дослідницю, але справа завершилася позитивно.
— Хто такі ці агенти впливу?
— Дехто може працювати в інтересах іншої країни цілком ідейно, навіть без взаємодії з іноземними розвідниками. Яка мета діяльності таких агентів? Вони не розкривають державні таємниці, не займаються шпигунством. Їхня мета – вплив на управлінські рішення на своєму місці та в межах своїх повноважень, формування порядку денного.
Наприклад, журналіст може постійно висвітлювати діяльність чи курс розвитку держави лише в негативних тонах. Державний службовець може ухвалювати рішення, які послаблюватимуть країну. Військовий (особливо високопосадовець) може сприяти змінам у структурі Збройних Сил та їхніх підрозділів. Релігійний діяч може вести анти‐державницьку пропаганду під час релігійних заходів. Аналогічно працюють деякі науковці, діячі культури та багато інших. Це надзвичайно потужний інструмент, з яким важко боротися.
— Чи можна до операцій впливу віднести дезінформаційні кампанії?
— Звісно, частиною операцій впливу є різні форми проведення дезінформаційних кампаній – це і підкуп журналістів для поширення потрібних повідомлень, і заснування власних ЗМІ, і створення підробок (найчастіше начебто якихось офіційних документів). Не так часто в межах таких операцій вдаються і до відверто кримінальної діяльності – вбивств, шантажу, залякування.
Частиною такої діяльності є і кібератаки. Наші західні колеги оперують цікавим терміном – «соціальні кібератаки». Тобто метою таких атак є не просто виведення з ладу певної комп'ютерної системи, а дестабілізація соціальної ситуації в країні. Приміром кібератака на Прикарпаттяобленерго хоча й могла призвести до фактичної загрози життю людей, але також сприяла сіянню хаосу, невизначеності, невпевненості.
— Наскільки ця методологія відрізняється від радянської?
— У Національному інституті стратегічних досліджень ми вивчали практику так званих «активних заходів» Радянського Союзу проти демократичних країн. У 90% випадків спостерігаються чіткі аналогії із сьогоднішніми діями Росії. Що цікаво, під час цього дослідження я натрапив на влучну фразу, яка описувала арсенал радянських операцій впливу (цитата не точна): «Методів стільки, скільки зможе вигадати апарат КДБ». Тобто лише уява відповідальних за операції впливу осіб визначає, до яких методів будуть вдаватися.
— Якими є кінцеві цілі таких операцій?
— Я б назвав чотири основні. Перша – зменшення довіри до політичного керівництва держави як з боку громадян цієї країни, так і її міжнародних партнерів. Друга – викривлення образу держави в інформаційному просторі. Ми це дуже добре пам'ятаємо з історій про «фашистів у Києві» та «київську хунту». Третє – тиск на політичне керівництво для ухвалення або неухвалення певного рішення. Часто саме неухвалення якогось рішення може мати важливіші наслідки. Четвертою метою, яка може включати в себе всі попередні, є нав'язування свого наративу. Адже саме він відповідає за наші погляди, а відтак за нашу поведінку, а зрештою – за наші рішення.
— Які стратегічні завдання в інформаційному просторі стоять перед державою сьогодні?
— Передусім нам потрібен новий статус‐кво для суб'єктів інформаційного простору. Потрібно зрозуміти, що вважати медіа, а що – ні. Хто є журналістами, а хто – ні. Це веде нас до питання визначення російських медіа: чи справді вони є засобами масової інформації, якими на законодавчому рівні їх розцінюють і зараз, або це щось зовсім інше, і на них права журналістів чи ЗМІ поширюватися не мають.
Наступним завданням є критична оцінка пріоритетів державної інформаційної політики та ефективності державного апарату. Зараз такі пріоритети про все на світі, а отже насправді ні про що. Держава має зрозуміти, чого вона прагне в цьому питанні. І це має бути не абстрактне «хочу», а раціональна оцінка своїх можливостей втручання та наявних ресурсів. Нам не потрібні десятки цілей, нехай їх буде три‐п'ять, проте вони будуть чіткі та досяжні.
Ще одним завданням є розбудова стратегії інформаційної реінтеграції Донбасу і Криму. Формально ці стратегії у нас є, але чи реалізуються вони? Чи розроблено під них план дій? Чи є розуміння, як саме це можна зробити? Хаотичні рухи в цих питаннях більше шкодять, ніж приносять результатів. Також стоїть питання нашої готовності до функціонування українського медіапростору у фазі практичної реінтеграції? Наскільки ми готові до змін, що відбуватимуться під час цього процесу? Нам потрібні відповіді.
Наративи
— До війни на Донбасі ніхто в Україні не задумувався про питання наративу на державному рівні, тож у Росії тут є перевага, чи не так?
— Справді, Росія дуже активна і ефективна у нав'язуванні власних наративів різним аудиторіям. Вона має досить струнку версію власної історії про Крим та Донбас, а тим більше про події 2014-го року та перспективи демократії як такої. Ці історії вона активно нав'язує та просуває всіма можливими каналами.
Власне, коли ми кажемо про необхідність інформаційної реінтеграції України, мова йде саме про боротьбу наративів. Адже складно будувати довірливі відносини між людьми, які мислять та діють у зовсім різних парадигмах…
— У чому на вашу думку полягає ця боротьба?
— Коли йдеться про боротьбу наративів, я прихильник підходу застосування так званих «великих» і «малих» наративів. Великі – це позитивні історії про нас. Це історії про те, хто ми, чого ми хочемо. Це те, що має об'єднувати і давати спільний вектор. Це те, що пояснює світ з наших позицій. Малі наративи є швидше елементом арсеналу нападу – це спростування частин ворожого наративу. Те, що називається трохи складним терміном «деконструкція наративу».
Умовно, російська пропаганда зробила частиною свого наративу про війну на Донбасі історію про «донецьких трактористів, які сіли на танки». На противагу цьому ми показуємо, що ці «трактористи» чомусь виявляються мешканцями Росії, до того ж її центральноазійського регіону. Мета наративу – пояснювати факти та давати їм несуперечливий контекст. Якщо знищується контекст, то факти більше не можна пояснити. А це відкриває шлях для нових трактувань і нав'язування власного наративу.
— Як наблизитися до перемоги, коли ресурси сторін неспівставні?
— Якщо ми справді налаштовані на інформаційне протиборство, нам потрібно якомога швидше відходити від логіки симетричної боротьби, до якої нас часто підштовхують. Підхід «вони вклали сто мільйонів – ми маємо вкласти стільки ж» гарно звучить на папері, але він абсолютно нереалістичний. Якщо в контексті Криму та Донбасу наш контроль над каналами донесення повідомлень слабкий, то скільки б ресурсів не вкладалося у таке протиборство – ефекту не буде.
Мене більше непокоїть не так великий дисбаланс в ресурсах, як ефективність їх використання. Виходячи з лише невеликого аудиту комунікативних ресурсів безпекового блоку, ми маємо значний потенціал. Разом із тим наші стратегічні комунікації й досі доволі погано координуються та мають виразні ознаки вузьковідомчого підходу. Для покращення ситуації основою нашої стратегії мають стати асиметричність, гнучкість у виборі каналів та якість координації. Саме ефективна координація може вирішити питання браку ресурсів, тоді як неефективна координація може змарнувати будь-яку їх кількість.
— Чи могли б ви порівняти рівень стратегічних комунікацій в Україні та Росії?
— У Російській Федерації така координація є досить ефективною. Щоправда, це пояснюється відверто авторитарною моделлю держави. Але це не означає, що ми не маємо шукати свою демократичну відповідь. Варто вміти тримати баланс, бо завжди буде спокуса зарегулювати все, що тільки можна.
— Які змісти варто вкладати в формування наративу?
— Пошуки українського наративу (його ще можна назвати «стратегічний наратив») – це як пошуки національної ідеї. Цей процес триває десятиліттями, але нам потрібен результат – ходити роками навколо ми вже вміємо. Власне, це макрозавдання з не до кінця зрозумілою моделлю реалізації. Без формування чіткої моделі наративу складно уточнити практичну гуманітарну політику, наприклад, створення фільмів, серіалів, книжок за держзамовленням. Усе це потребує принаймні якоїсь визначеності.
Найбільше мені імпонує підхід наших британських друзів, які вважають, що такий наратив має відповісти на два ключових питання: «Хто ми?» і «Чого ми хочемо?». Це складніше, ніж може здатися на перший погляд. Адже наратив має пояснити картину світу для більшості, бути одночасно простим та зрозумілим для всіх, і всеосяжним та конкретним для окремих цільових груп. Разом з тим я розумію, що наратив не має нав'язуватися згори. В такому непростому питанні варто більше покладатися на діалог з іншими учасниками процесу, ніж на форми примусу.
— Хто має давати відповіді на ці питання?
— Щодо того, яким має бути український наратив, і хто його має сформулювати є два підходи. Найпростіший – сформувати групу з лідерів суспільної думки, передусім діячів культури, які це вирішать у своєму професійному колі і дадуть готовий результат. Водночас з цим варіантом пов'язано чимало складних моментів. Чи будуть ці люди чути і дослухатися одне до одного, і зрештою найважливіше – чи погодиться із запропонованим результатом суспільство. Складніший, але на мою думку правильніший варіант полягає загальнодержавній дискусії. Для реалізації цього підходу потрібні дискусійні майданчики. Звісно, в різних місцях країни буде сказано багато неспівставного, багато абсурдного, але певне узагальнення з цього можна буде винести і закріпити.
— Можливо, поки ми будемо формувати наратив, сама суть наративів зміниться, тож наші напрацювання стануть продуктом минулого?
— Іноді наративи, які, здавалося, пішли у небуття, раптово відроджуються і починають впливати на дії людей. Часом навпаки – великі теми йдуть з арени і заміняються чимось іншим. Однак їхнє протиборство – процес майже постійний, це швидше схоже на терези, ніж або‐або.
— Якщо на індивідуальному рівні в більшості просто немає бажання перевіряти інформацію, то якою ж причиною можна пояснити певну недбалість з боку держави стосовно інформаційної політики?
— Як не дивно, ключовим викликом, який стоїть як перед державою, так і окремим громадянином, є наша ірраціональність. Треба зізнатися, що ми дуже і дуже ірраціональні, я б навіть сказав, із магічним мисленням. Усе це позначається на багатьох сферах, і навіть на моделі державного управління та принципах вибору напрямків політики. Інформаційна політика – не виняток.
Якщо ми і надалі будемо намагатись будувати «поетично‐віртуальну» стратегію державної інформаційної політики, то це погано закінчиться. Нам потрібно більше раціональності в оцінці власних і ворожих ресурсів, в обранні механізмів та інструментів, в готовності ухвалення на перший погляд дивних, проте ефективних рішень.
Як казав Андрій Шептицький: «Ключ до перетворення України знаходиться у ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Наше макрозавдання власне і полягає в тому, щоб змінитися і стати ефективними.
Перша частина інтерв'ю: За якими законами працює український інформаційний простір? Експерт НІСД Дмитро Дубов надав коментар The Kyiv Review
Дмитро Дубов,
завідувач відділу інформаційної безпеки та кібербезпеки
центру безпекових досліджень
Національного інституту стратегічних досліджень
Фото: connect4techs.com