Українські міста в результаті повномасштабної російської навали 2022 р. зазнали значних руйнувань. Такої спрямованої атаки європейські міста не знали з часів ІІ Світової війни. Загарбники нищать житлові будинки разом з їхніми мешканцями, лікарні та школи, об’єкти критичної інфраструктури, історичну забудову, пам’ятники, храми та підприємства. Лік іде на сотні мільярдів гривень шкоди, заподіяної українським містам, але є і невиправні втрати – людські життя.
Руйнування міст у перебігу збройних конфліктів чинить значний деструктивний вплив на атаковану спільноту, яка вважає місто своїм. Це унеможливлює або істотно ускладнює відтворення спільноти, підважує сталість її існування. Для аналізу такого впливу інструментарієм соціології, політології та політичної філософії слугує поняття «урбіцид».
«Урбіцид» дослівно означає «знищення міста», а ширше – «насильство щодо міст». Цим поняттям найчастіше описують специфічну політику й стратегію деструкції міської тканини та міст з метою управління, витіснення або виключення населення [1]. Аналітичні матеріали американського інституту New Lines Institute [2] пропонують конкретизоване визначення урбіциду як масового насильства, якому властиве навмисне знищення життєво важливої цивільної інфраструктури. Таким чином, об’єктом насильства при урбіциді є, власне, не так місто (і тим більше не певні будівлі), як урбаністичний уклад життя спільноти загалом.
Жорстокість до міст та містян – визначальна риса стратегії російської армії, хоч би де вона не діяла. У 1990–2000-х рр., під час двох російсько-чеченських війн росіяни цілеспрямовано руйнували столицю республіки – м. Грозний. Підтримуючи режим Б. Асада в Сирії, росармія відзначилася знищенням стародавнього міста Алеппо – від нього лишилися голі руїни. Тепер від російської жорстокості потерпають українські міста. Така жахлива послідовність обраної стратегії вимагає осмислення її сенсу та результатів. Це допоможе Україні запобігти деяким сумним наслідкам, а також сприятиме точнішому артикулюванню позовів для майбутніх міжнародних судових процесів із засудження окупантів.
Атака росіян на українські міста зумовлена не лише значною концентрацією в них об’єктів інфраструктури чи населення (і, відповідно, можливостями знищення економічного потенціалу та живої сили супротивника). Передовсім це реакція на функцію міст як осередків політичного, освітнього та культурного життя української спільноти. Міста – це пункти розвитку і впровадження сучасних технологій, центри освіти. Важлива їхня символічна роль, насиченість «місцями пам’яті». До того ж великі міста – це самодостатні медійні об’єкти, до яких прикуто увагу світової спільноти, уже не кажучи про спільноту локальну.
Засобами реалізації урбіциду може бути примус містян до міграції з міста, для чого навіть не обов’язково руйнувати в ньому житлові будинки. Зокрема, місто може знелюдніти за різних причин, як-от: перерізано шляхи сполучення та постачань життєво потрібних товарів; зупинено підприємства; владу захоплює криміналітет. Важить також інформаційний та психологічний тиск, зокрема, вплив терору – навіть коли його чинять в іншому, віддаленому місті.
Ці та інші – аж до найбільш кривавих та антигуманних – методи урбіциду протягом восьми років здійснює в Україні Російська Федерація.
Утрата Україною контролю над деякими районами Донеччини та Луганщини від 2014 р. запустила процеси руйнування й деградації населених пунктів на цих територіях. Спрямований, планово здійснений з «майже соціологічною точністю» урбіцид 2014 р. в Донецьку зафіксувало в серпні того ж року німецьке видання Die Welt [3]. Ці процеси відбувалися в таких вимірах:
- руйнування осель та критичної інфраструктури в перебігу бойових дій;
- депопуляція або вимивання певних демографічних прошарків (проукраїнських, освічених, ініціативних тощо);
- насичення міст криміналітетом, опановування ним частини влади в містах та деградація правочину;
- збіднення культурного й релігійного різноманіття;
- атмосфера невизначеності, відсутність позитивної перспективи тощо.
Урбіцид на Донеччині та Луганщині супроводжувано системною агресивною інформаційною кампанією, метою якого було перекласти на Україну відповідальність за дезорганізацію життя містян. Одним із завдань цієї інформаційної політики була міграція містян з України на «безпечні» терени РФ. Таким чином здійснювали не лише депопуляцію українських міст, але й поліпшували демографічну ситуацію в депресивних регіонах РФ.
Від початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 р. РФ перейшла від прихованих форм урбіциду до проявів украй жорстких, антилюдських та разючих за масштабом руйнувань. На вістрі безперервних ворожих атак опинилось одне з найбільших українських міст – Харків. Щоденні обстріли забрали життя багатьох харків’ян, інших змусили виїхати, а тих, хто лишився, постійно тероризують. Сплюндровано історичний центр міста, пошкоджено місцеву ТЕЦ, трамвайне депо, 30 музеїв, чимало інших об’єктів. «Це називається урбіцид – руйнація міської інфраструктури, знищення того, що робить Харків містом, знищення міського способу життя», – так трактує дії РФ аналітик ГО «Інформаційний центр Майдан Моніторинг» Сергій Петров [4].
Напади російської армії на масштабні об’єкти інфраструктури загрожують руйнуванням чи розоренням цілих міст. Увесь світ з жахом пильнував у серпні – вересні 2022 р. за шантажем росіян на Запорізькій АЕС. Ці дії загрожували містові Енергодару та всьому регіонові – так само як і демонстративні обстріли Південноукраїнської АЕС.
11 вересня РФ атакувала кілька ТЕЦ, у результаті чого було знеструмлено кілька областей. Російські пропагандисти пояснили зміст цих дій як демонстрацію готовності заморозити міста України взимку.
Російський удар 13 вересня 2022 р. по дамбі Карачунівського водосховища поставив під загрозу не лише життя мешканців Кривого Рогу, але й існування міста як такого.
Російська армія раз за разом б’є по локаціях великого скупчення містян – торговим центрам (як у Кременчуці 27 червня), вокзалам (у Краматорську 8 квітня), адміністративним будівлям (у Миколаєві 29 березня), закладам культури (Маріупольський драмтеатр 16 березня). Мішенню таких атак були не уявні військові об’єкти, а саме містяни – щораз десятки чи сотні, і діти серед них.
Ефективна робота міських служб, рятівників, медиків та громадянського суспільства допомагає долати значну частину негативних наслідків цього терору. Однак у містах, над якими Україна тимчасово втрачає контроль, ситуація набуває катастрофічних рис. Найболючішою раною став для України Маріуполь. Майже тотально зруйнований, він утратив десятки тисяч цивільного населення в перебігу бойових дій. Розбито містоутворюючі підприємства, чимало мешканців міста вивезено на терени РФ, і перспективи колись квітучого міста біля моря – під великим питанням.
Наразі можна виокремити три сценарії урбіциду, які протягом 2014–2022 рр. реалізовує РФ на українській землі:
- Донецький сценарій – це вибірковий терор, важелі пропаганди (нібито потреба боротьби «з нацизмом»), тривала невизначеність статусу, економічний занепад, вивезення населення в РФ (під приводом мовби евакуації). Певним чином цей сценарій пустили в дію в Херсоні, Бердянську та інших містах Півдня та Сходу України, окупованих у перші тижні повномасштабної навали 2022 р.
- Маріупольський сценарій активізують у містах на лінії зіткнення, де точаться бої. Населення опиняється в ролі живого щита, причому евакуація вкрай ускладнена або неможлива. Свавілля та безкарність окупантів ведуть до немотивованих страт, пограбувань, ґвалтувань, тортур, принижень українських громадян. Цей сценарій зреалізовано також в Ізюмі, Бородянці тощо.
- Харківський сценарій – до нього російська армія вдається, коли не може захопити місто. Урбіцид здійснюють через обстріли, які призводять до руйнацій, пошкодження інфраструктури, зміни демографічної структури, впливу на психолого-емоційний стан містян. Таких атак зазнають міста України неподалік лінії фронту – Нікополь, Миколаїв, Запоріжжя та ін. Завдяки ефективним діям влади та громадянського суспільства наслідки урбіциду в цьому сценарії не фатальні.
За всіх розбіжностей ці сценарії поєднує намір Росії: зруйнувати українське місто як специфічний спосіб організації співжиття, середовище, якому властиві складність та інтегрованість до загальносвітових цивілізаційних процесів. У цьому контексті варто згадати, як запропонував пояснити сенс урбіциду політолог М. Ковард у книжці «Урбіцид: політика руйнації міст»: це насильство, яке прагне знищити різницю шляхом руйнування матеріального фундаменту цієї різниці – оскільки міське символізує матеріальний фундамент неоднорідності, самобутності [5].
Знищення підвалин національної самобутності (у цьому разі – міст та міського способу життя українців) – складник або прояв геноциду. До такого розуміння схиляються розробники концептів урбіциду М. Ковард, М. Шоу та інші. Урбіцид, який здійснює в Україні РФ, надає чимало аргументів на користь такої думки. Адже руйнування українських міст – лише один з численних проявів російської агресії, сутність якої полягає в намірі знищити Україну та українську ідентичність загалом. Російська армія здійснює руйнування українських міст одночасно з лінгвоцидом, примусовим вивезенням дітей, культурним геноцидом та іншими задокументованими проявами геноциду щодо українців.
Урбіцид, як і загалом геноцид, передбачає наявність в агресора певної кінцевої мети й плану її досягнення. Недарма автор концепту геноциду Р. Лемкін наголошував, що геноцид – це «скоординований план різноманітних дій, що мають на меті руйнацію сутнісних, істотних підвалин національних груп, з метою знищення самих груп» [6]. Наявність злочинного плану (наміру) – достатня обставина, щоб кваліфікувати певні дії як геноцид. Агресія РФ проти України свідчить про наявність такого плану, і чимало доведених злочинів проти людяності свідчать щодо наміру втілити зловісний план у життя. На часі артикуляція цих злочинів, аби жоден з них не лишився безкарним.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Зображення: НІСД, Слово Правди, ДСНС
[1] Bonine, M. (2009). Middle East and North Africa. International Encyclopedia of Human Geography in 12 volumes. Amsterdam, Elsevier, Vol. 4, pp. 82–88.
[2] Clements-Hunt, A. (2022, 7 червня). Russia’s Campaign of Urbicide in Ukraine. New Lines Institute. URL: https://newlinesinstitute.org/power-vacuums/russias-campaign-of-urbicide-in-ukraine/
[3] Schlögel, K. (2014, 11 серпня). Donezk – ein Urbizid mitten in Europa. Die Welt. URL: https://www.welt.de/debatte/kommentare/article131104897/Donezk-ein-Urbizid-mitten-in-Europa.html
[4] Не лише музей Сковороди. Як росіяни воюють із культурною спадщиною у Харківській області (2022, 8 травня). НВ-Харків. URL: https://nv.ua/ukr/kharkiv/viyna-rf-proti-ukrajini-navishcho-rosiyani-znishchuyut-pam-yatki-kulturi-u-harkovi-ta-oblasti-video-50240347.html
[5] Coward, M. (2009). Urbicide: The Politics of Urban Destruction. London, Routledge, pp. 38–39.
[6] Lemkin, R. (1944). Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation. Analysis of Government – Proposals for Redress. Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, pp. 79–95. URL: http://www.preventgenocide.org/lemkin/AxisRule1944-1.htm