Круглий стіл "Концептуальні засади безпекової політики держави у сфері ідентичності та міжетнічних відносин"

Поділитися:

30 вересня 2010 року в Національному інституті стратегічних досліджень відбулось засідання "круглого столу" "Концептуальні засади безпекової політики держави у сфері ідентичності та міжетнічних відносин”. В обговоренні взяли участь представники органів державної влади, неурядових організацій, науковці та аналітики, представники засобів масової інформації.


Список учасників.

 

LitvinenkoВідкриваючи засідання, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Олександр Литвиненко наголосив, що обговорення проблем політики ідентичності та етнополітики у сучасних умовах набуває особливої важливості у зв’язку зі складною та суперечливою ситуацією в державі, пов’язаною з відповідними сферами. Він закликав присутніх до вільної, творчої дискусії.


Фахівцями НІСД було підготовлено та представлено наукову доповідь з викладом основних проблем, винесених на обговорення. Основні положення доповіді виклав у своєму виступі завідувач відділу етнополітики та внутрішньополітичної безпеки НІСД, д.політ.н. Максим Розумний.

 

Наукова доповідь.

 

Народний депутат України Олександр Фельдман відзначив, що найбільшу небезпеку системі державної політики ідентичності та міжетнічних взаємин, у контексті фундаментальних трансформацій сучасного світу, несе її інерційність та хаотичність. Передусім у контексті суперечностей та викликів, що виникають внаслідок міграційних процесів у Європі – конфлікту ідентичностей, зростання ксенофобських настроїв та ренесансу правих ідеологій. Тому серед принципів та механізмів реалізації політики національної безпеки у сфері етнонаціональної безпеки слід виділити: 1) керованість, прогнозованість державної етнонаціональної політики; визначеність її нормативного поля, вироблення ефективного менеджменту та експертне забезпечення цієї сфери; 2) спрямованість її на подолання вже існуючих викликів та загроз: демографічна депопуляція, нелегальна міграція, не облаштованість етнокультурних громад, міграція без інтеграції, поширення ксенофобії та екстремізм; 3) здійснення цілеспрямованого моніторингу проблем, які є предметом безпекової діяльності держави: аналіз групових особливостей етнічний громад, їх власних стратегій інтеграції та можливих прогнозованих наслідків від реалізації цих стратегій в перспективі; 4) формування державної етнонаціональної політики на основі діалогової процесуальної культури експертного обговорення та консенсусу. Підсумовуючи свій виступ, О. Фельдман зазначив, що перед зовнішніми викликами України пріоритетне значення має вироблення ефективної етнонаціональної політики, яка стала б інструментом розвитку, а не джерелом потенціальних криз.


PrezidiyaВіце-президент Центру близькосхідних досліджень Олександр Богомолов зазначив, що намагаючись гармонізувати понятійний апарат у сфері етнічних досліджень, потрібно пам’ятати, що багато з означених понять є так само дискусійними і в Європі, де немає наукового консенсусу з багатьох цих питань. В Україні вживають дещо застарілі, з точки зору європейського контексту поняття "політичної нації", тоді як весь англомовний та франкомовний світ уживає "civic nation" – "громадянська нація". Базовою одиницею «civic nation» є громадянин, і поняття "громадянська нація" є таким, що найбільше відображає те, про що йдеться. Ми маємо визначитися, чи ми є етнонаціоналісти в Україні, чи ми є "громадянські націоналісти", як усі в Європі. Чи ми будуємо нову «nation state» у сенсі громадянської спільноти, чи продовжуємо традицію німецького романтизму.

Стосовно "мови ворожнечі", зазначив О. Богомолов, то це тільки один вузький аспект проблем, що підвищують градус конфліктності в суспільстві. Є цілий перелік питань, означених як "hatred crimes" (злочини на підставі ненависті), що мають стати нивою для законодавчих пропозицій зі сторони політологів.

 

На думку директора Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайла Погребинського, питання щодо побудови української ідентичності як етнічної чи громадянської в Україні не існує. Існує інша проблема: як, керуючись європейськими нормами, до яких ми ідемо, вирішити конкретні гострі проблеми. Наприклад, ставлення до таких питань: Меджліс є єдиним представником кримськотатарського народу чи ні? Ваше ставлення до російської мови як конфліктної теми? Важливим дискусійним питанням є міжконфесійні стосунки, а також тема толерантності, "ставлення до чужого".


UchastТак само гостро стоїть тема толерантності в українському інформаційному просторі, разом з темою цензури. Що наукове співтовариство може запропонувати для вирішення цих чи інших питань, можливо не сьогодні, щоб "не зашкодити", як це вже прозвучало у попередньому виступі. Завдання стоїть не у постановці питань, а у тому, щоб запропонувати новій владі шляхи для вирішення проблем. Потрібно перевести зазначені проблеми у формат пропозицій, але не стільки наукових і термінологічних, як практичних  для діючої влади, громадських і конфесійних організацій.

 

Директор політико-правових програм Центру Разумкова Юрій Якименко акцентував на проблемі політизації регіональних ідентичностей в українському суспільстві. А саме, на наявному процесі інституалізації міжрегіональних відмінностей на рівні політичних сил, коли певні типи регіональних ідентичностей почали чітко асоціюватися зі своїми політичними репрезентантами. Цей процес, відзначив Ю. Якименко, зумовлює проблему легітимності влади: громадяни з одних регіонів від початку не сприймають владу, якщо вона сформована представниками "не їхніх" політичних сил, і яка суперечить їх ідентичностям. Наводячи приклади політизації питань ідентичності протягом останнього часу, Ю. Якименко розкрив їх негативних вплив на суспільство та формування конфліктогенного потенціалу у внутрішньополітичній безпеці в країні. Для подолання зазначених проблем була рекомендована політика держави на основі репрезентації різних інтересів, значні можливості чого дає парламентська республіка.


UchastУ виступі ним були також підняті проблеми нормативного та правового регулювання у сфері етнонаціональної політики, вагомого значення точного визначення назв етнічних спільнот, які згадуються в Конституції. Передусім поняття "корінні народи", визначення якого здійснені в документах ООН і цілком придатні для практичного використання, зазначив Ю. Якименко. В цілому ж правове регулювання таких сфер, як мовна політика, етнонаціональна політика, політика у сфері міжконфесійних відносин повинно йти перед подальшим законодавчим унормуванням тих чи інших проблем, зокрема, спрямовуватись на уникнення потенційних конфліктів та конфронтації.

У виступі Ю. Якименком було також наголошено на важливості місця та ролі української культурної традиції в питанні формування загальнонаціональної ідентичності як громадянської, оскільки наявна тенденція формування на регіональному рівні субнаціональних ідентичностей не здатна сприяти цьому процесу. Відповідь є на питання розуміння нації як громадянської, республіканської чи етнічної спільноти повинна ґрунтуватись на врахування того, що приблизно рівні частки населення, в межах  40 %, сприймають її як спільноту громадян і як етнічно визначену спільноту (згідно з даними соціологічних досліджень Центру Разумкова).

 

Експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталія Беліцер у своєму виступі торкнулася проблем вироблення нормативно-концептуального підґрунтя державної етнополітики, її інституційних засад на основі використання європейського досвіду. Зокрема, інституційні підходи до проблем етнополітики висвітлені у виданні "Ефективні інституційні відповіді для подолання нетолерантності та екстремізму в Чорноморському регіоні". Звернула увагу на незадовільний стан вітчизняної законодавчої бази у цій сфері, відсутність вироблених її концептуальних засад, що необхідні законодавчі ініціативи досі не внесені до Закону України "Про національні меншини". Законодавчому процесу шкодять прогалини в розумінні базових понять, вживання у наявних законопроектах термінів, які між собою створюють суперечності, а також відсутність важливих базових понять. У виступі також акцентувалось на вдалій логічній побудові тексту статті 11 Конституції України, на прийнятності вітчизняним реаліям та потребам визначення "корінних народів" Конвенції МОП 1989 року, на надмірній політизації та недостатньої науково-фахової розробки терміна "громадянська нація", фаховості та актуальності законопроекту "Про національно-культурну автономію". Без залучення широкого кола фахівців, зауважила Н. Беліцер, і без врахування європейського досвіду спроби удосконалити вітчизняне законодавство не будуть достатньо вдалими.


UchastЗвертаючись до проблем протидії ксенофобії та мові ворожнечі, Н. Беліцер піддала гострій критиці діяльність співробітників органів внутрішніх справ та призначення чинного Міністра внутрішніх справ як особи, враховуючи наявні в минулому прецеденти використання ним мови ворожнечі, суджень ксенофобного характеру. Це ускладнює боротьбу з цими явищами не тільки за фактом наявності, не тільки за кількістю порушень з боку співробітників цих органів – зазначила Н. Беліцер.

 

Завідувач відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України Ірина Кресіна висловила думку, що на фундаментальному, науковому рівні проблеми етнополітики вже були предметом наукового дискурсу, результати якого закріплені на рівні фундаментальних досліджень, дисертацій. Проте, у черговий раз констатуються ті ж самі проблеми – відсутність концепції, відсутність сучасного законодавчого поля. Коментуючи використання терміна "політика ідентичності", І. Кресіна висловила сумнів у належній обґрунтованості заміни ним усталеного для пострадянських країн терміна "етнонаціональна політика". У цьому зв’язку вона також відзначила, що національна безпека має низку складових, однією з яких є етнополітична безпека. Термін "етнополітична безпека" не є новим і вже давно використовується у роботах науковців та об’єднує як проблеми з ідентичністю, так і подолання низки конфліктогенних чинників.

 

RozovaІ. Кресіна зазначила, що неодноразово наголошувалось про наявність у Конституції суперечностей щодо використання термінів "нація", "народ", "національні меншини", "корінні народи". У цьому зв’язку вона запропонувала сформулювати узгоджені науковцями пропозиції щодо внесення змін до відповідних статей Конституції. І. Кресіна також закликала до прийняття низки законодавчих актів, насамперед закону про національно-культурну автономію, як інституту, що запобігатиме етноконфліктогенним чинникам. Україна має рухатися у європейському контексті, вітчизняне законодавство недосконале через те, що воно не гармонізоване з міжнародним та європейським законодавством. Вона не погодилася з оцінкою, викладеною у презентованій доповіді, щодо наявності в Україні конфлікту ідентичностей. І. Кресіна оцінила наведені у доповіді соціологічні дані про те, що більшість громадян ідентифікують себе як громадян України, як доказ наявності спільної громадянської ідентичності, національного порозуміння. Водночас, потрібно враховувати, що в Україні наявна подвійна ідентичність – етнічна ідентичність та національна ідентичність (у контексті розуміння нації як громадянської спільноти).


О. Литвиненко, подякувавши виступаючій, відзначив, що використання терміна "політика ідентичності" абсолютно доречне у контексті гармонізації вітчизняного та європейського законодавства, про яке згадувалось у виступі, та додав, що сам виступ доводить незавершеність дискусії стосовно відповідних питань. 

 

Головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Віктор Котигоренко зауважив, що термінологічна дискусія дуже принципова саме в політиці, навіть не так як у науці, бо якщо ми визначимося з термінами, ми будемо знати, що саме робити в політиці. Ми ідентифікуємо себе за статевою, релігійною, мовною і т.д., величезною кількістю ознак, тому доречним є саме термін "політика ідентичностей", зазначає В. Котигоренко, єдине, що нас може об’єднувати – громадянська ідентичність. Основною причиною загострення цього питання ним була визначена політична безвідповідальність груп правлячого класу України, які з 2004 р. штучно актуалізували багато проблем, що торкаються етнічних інтересів.

В. Котигоренко звернув увагу на те, що нині у європейській спільноті здійснюється відхід від визначення нації як громадянської чи етнічної спільноти. Останнє визначення запропоноване Радою Європи, "нація – це громадянська полікультурна поліетнічна спільнота". Позитивно оцінюючи вітчизняну нормативно-правову базу сфери етномовних відносин: Закон "Про мови" УРСР, Закон "Про національні меншини" та інших, акцентував на наявні практики їх неправильного тлумачення.

Звертаючись до кримськотатарської проблеми В. Котигоренко високо оцінив Концепцію інтеграції громадян кримськотатарської та інших національностей, які мешкають у Криму, до українського суспільства свого інституту, розроблений свого часу у співпраці з НІСД. Проект документа, внесений на розгляд Верховної Ради, може викликати дискусії, але там є концепт у дусі сучасного європейського бачення: поняття «український народ» та "українська нація" можна тлумачити як "громадяни всіх національностей". Для запобігання загостренню теми, чинна влада мала б прийняти Закон "Про відновлення прав народів, депортованих за національною ознакою", що стосується не тільки кримських татар, а всіх депортованих народів.

 

PopovychДиректор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України Мирослав Попович відзначив, що бути політичною нацією – означає передусім щось в культурно-політичному сенсі. Вважати, що базисом української культури є етнічна традиція просто фактично невірно. Якщо ми будемо вирішувати наші проблеми з європейського ракурсу ХХІ століття, тоді нам буде зрозуміло, що за будь-яких умов найвищою цінністю залишатиметься людина з її гідністю – зауважив М. Попович. Там, де гідність людини принижується, там немає ні етнічної, ані будь-якої культури.


Завідувач кафедри філософської антропології Інституту філософської освіти Національного педагогічного університет імені М. П. Драгоманова Тамара Розова відзначила високий рівень наукової школи НІСД та його інтелектуальної продукції на які посилаються аналітики інших країн, зокрема, проекти "Український соціум" та "Українська політична нація". При цьому надала позитивну оцінку відновлення традиції глибокого науково-дискурсивного підходу до проблем в етнополітичній сфері як необхідної основи практичної фахової аналітики для вищого керівництва держави.

Звертаючись до питань проблематичності та неусталеності української ідентичності, Т. Розова звернула увагу на її зв’язок з деякими антропологічними рисами, характерними для українського етносу, що став свого часу державотворчим для російського етносу. Звідси наша вкоріненість в буття і в українській культурі, і в російській культурі, що, з одного боку є проблема, а з іншого – симфонія нашого буття, зазначила Т. Розова.

 

Старший радник Російського посольства в Україні Сергій Кузнецов акцентував увагу присутніх на питанні: яку державу будує Український народ? Якщо це демократична держава, то потрібно звернутися до зразків розвинених демократичних суспільств Європи у справі вирішення цього завдання. Рівень демократичності європейського співтовариства не викликає сумління, хоча там є певні проблеми з етнонаціональною політикою, пов'язані, головним чином, з посткомуністичними східноєвропейськими країнами. При цьому, в європейських країнах відсутні спеціально розроблені державні етнонаціональні концепції.

Проблеми виникають коли держава починає втручатися у такі питання як релігія, мова і суто міжнаціональні відносини, намагається регулювати їх законодавчими актами, виходячи з якоїсь однієї ідеології. Якщо ми будемо розвивати етноцентриський підхід, то прийдемо до тієї ситуації, через яку Західна Європа вже пройшла. Використання у політичних цілях таких понять, як релігія, мова і міжнаціональні відносини веде лише до радикалізації суспільства і порушенню питань державної безпеки. Тобто, коли державні органи активно втручається у ці питання, вони самі радикалізують ситуацію у власній державі.

 

Виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України, голова Асоціації єврейських організацій та общин України Йосиф Зісельс, позиціонуючи себе як представника саме національних меншин, зазначив що сфера інтересів науковців, політичних діячів, бюрократичного апарату знаходиться у іншій площині, яка дуже мало перетинається з реальними інтересами і проблемами представників національних меншин, реаліями їх життя. Є певні уявлення про різні процеси, які проходять сьогодні в українському суспільстві, і журналісти, і політики наголошують про проблеми, які насправді не мають ніякого підгрунтя. Наприклад, такою темою є зростання ксенофобії та радикалізму в українському суспільстві.

Ми, представники національних меншин, орієнтуємося передусім на свої враження і на більш об'єктивні соціологічні дослідження, результати виборчих процесів. Насправді, ми бачимо що з точки зору ксенофобії і антисемітизму, то Україна знаходиться у середовищі східноєвропейських країн, де рівень цих процесів визначається як дуже невисокий, набагато менший ніж у Західній Європі і на Сході - в Росії та інших державах. Це підтверджується результатами 18-річних досліджень, які проводять дві серйозні соціологічні інституції в Україні по так званій шкалі Богардуса, яка має відношення до визначення рівня конфліктогенності в суспільстві. По-друге, це підтверджують минулі президентські вибори, коли один з кандидатів – пан Ратушняк, який втілював у собі найбільш радикальні етноконфесійні погляди – набрав десяті долі відсотків голосів. Це, на наш погляд, відображає реальну питому вагу конфліктності і радикальності в українському суспільстві.

Водночас не можна і переменшувати певні негативні процеси. В останні роки місце так званих "чужих", яких уособлювали собою роми, кримські татари, "кавказці", євреї, зайняли мігранти, тобто вихідці з країн Африки і Південно-Східної Азії. Саме на них, а не на національних меншинах сьогодні фокусується етнічна ненависть, "мова ворожнечі" та прямих злочинів на цьому грунті. Ця трансформація дуже цікава і вимагає ретельного аналізу і з'ясування. Адже такі зміни показують, що українське суспільство наближається до загальноєвропейських етноконфліктних процесів саме у такому негативному аспекті.

Торкаючись теми законодавчої бази, Й. Зісельс також зазначив, що законодавство України щодо етнічних питань, яке було досить прогресивним на час постання незалежної України, вже морально і юридично застаріло і потребує трансформації і переусвідомлення. У першу чергу, ми потребуємо прийняття закону про концептуальні засади етнонаціональної політики. Було оприлюднено кілька проектів такого закону, але лише у розробці одного з них брали участь представники національних меншин. Без присутності таких представників на етапі проектування відповідних законів буде відбуватися лише нав'язування певного мислення і законодавство, розроблене таким чином, виконуватися не буде. Адже ми все ще живемо у неправовому євразійському просторі.

Лише після прийняття закону  про концептуальні засади етнонаціональної політики можна буде розробляти і затверджувати наступні закони про національні меншини, мови та інше. При цьому потрібно ретельно враховувати досягнення і недоліки попередньої законотворчої роботи. Так само треба враховувати увесь спектр вимог різних національних меншин. Навіть економічні зміни, фінансові чинники (як, наприклад, зміни у податковому законодавстві) також мають враховуватися у плануванні розвитку національних меншин. Прикладом такого впливу є досі не прийнятий Закон про жертви депортації.

 

UchastЙ. Зісельс окремо зупинився на терміні "ідентичність". Дійсно, є тисячі визначень ідентичності, деякі з яких можуть викликати серйозні проблеми. Наприклад у термін "громадянин України" мешканці Заходу і Сходу України вкладають різний зміст. Як показали події 2004 року, така ситуація може призводити до зростання сепаратизму, можливістю розколу України та інших загроз національній безпеці. Ми почали думати про інший рівень ідентичності – про цивілізаційну або макрорегіональну ідентичність. Всі ці проблеми залишаються актуальними. Носії різних форм ідентичності можуть мирно співіснувати у суспільстві якщо вони не посягають на інших, не примушують їх приймати певну форму ідентичності. Поняття ідентичності в Європі і Америці та Євразії різні. На Заході наголошується передусім на етноконфесійній характеристиці ідентичності. А на Сході, до якого все ще відноситься Україна, акцентується увага на етнокультурних особливостях. Тому ми не можемо впровадити законом чи декретом західні зразки, без урахування місцевої своєрідності.

Більшість проблем сучасної України, що виникають на етнічному підгрунті (русини, румуни, кримські процеси) не є органічними. Вони створені політиками штучно. На закінчення свого виступу Й. Зісельс вказав на можливість виникнення етнічних проблем під час проведення чемпіонату "Євро-2012" і запропонував розробити шляхи для їх мінімізування.

З реплікою виступила Н. Беліцер, яка торкнулася питання легалізації Меджлісу кримськотатарського народу та захисту мовних прав українців у Криму з точки зору європейського законодавства. Вона також запропонувала ввести у дискурс термін "громадянська нація" замість “політична нація” і відмовитись від використання терміна "національність" у сенсі етнічного походження.

 

Наталя Пелагеша, старший консультант відділу альтернативних стратегій розвитку НІСД, не погоджуючись з оцінкою представленої доповіді, І. Кресіною, зазначила, що в українській науці ми маємо численні дослідження у сфері етнонаціональної політиці і не маємо досліджень політики ідентичності. Щодо прикладу Росії, то там, на думку Н. Пелегеши проводиться не етнонаціональна політика, а чистої води політика ідентичності, де створюється єдиний гомогенізований російський соціокультурний простір.

Формування національної ідентичності є справою саме державної політики, яка в Україні не реалізувалася. Процес національної ідентифікації має часовий і просторовий вимір. Державна політика ідентичності базується на таких складових як: чітка визначеність кордонів держави, мовна політика, політика історичної пам'яті і створення єдиного інформаційно-комунікативного простору. До цієї групи відноситься і державна культурна політика, яка в Україні знаходиться у повному занепаді – створення музеїв, пам'ятників, розвиток національних бібліотек, художньої літератури, архітектура, спортивна політика та інше.

 

Завідувач сектору філософських проблем етносу і нації Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України Володимир Фадєєв констатував відсутність консенсусу щодо визначення термінів, що залишається головним для державної політики не лише у сфері міжнаціональних відносин, а й політики національної ідентичності.

Зокрема В. Фадєєв наголосив на необхідності розробки дієвої імплементації вже існуючих законів, а не пошуку нових концепцій державної політики та розробки нового понятійно-категоріального апарату в етнополітичній сфері. Зокрема, закріплення на загальнонаціональному, державному та юридичному рівні, наприклад, такої категорії як "національна ідентичність" ускладнюється відсутністю у вітчизняному та європейському експертному колі консенсусу щодо її визначення. Аналогічною є ситуація і щодо постановки проблеми питань національного будівництва, оскільки в Преамбулі Конституції України зазначено: "український народ – громадяни України всіх національностей" – що за змістом і є політична чи громадянська нація.


UchastУ контексті зазначеного, відповідно, ставиться під сумнів необхідність таких законів, концепцій державної політики, які можуть стати основою соціальної інженерії та впливу держави на релігійні та політичні процеси в країні. Адже це загалом суперечить принципам формування системи активного діалогу держави і громадянського суспільства.

 

Старший науковий співробітник Центру українознавства Національного університету імені Т. Шевченка Валентина Піскун зупинилася на актуалізації досліджень у сфері етнонаціональних питань щодо сучасних реалій і постановки конкретних проблем, а не акцентуванні уваги на загальних тенденціях. По-перше, ми бачимо, що акцентування питань навколо національної ідентичності є тим чинником, який породжує конфліктність. По-друге, термін "політична нація" так само загострює декілька питань, які не можуть бути вирішені однозначно. Адже термін "нація" говорить і про націю політичну, і про націю соціальну, і про націю громадянську. Поряд із цим, потрібно звернути увагу на поняття "суспільної єдності" та її джерела, на те, як самоорганізований соціум може захищати свої інтереси.

З короткою реплікою О. Богомолов повернувся до виступу Й. Зісельса щодо специфіки потреб конкретних національних меншин, які можуть бути відмінними від загальнонаціональних завдань. Для вирішення етносоціальних питань треба йти "знизу": від конкретних потреб конкретних громад. Щодо політики національного будівництва, то ми маємо певні проблеми у стосунках з Росією, зокрема навколо так званої мовної політики. Ці питання не будуть вирішені ще тривалий час і жодний документ не вгамує ці ризики. Тому питання національної безпеки тут виступають на перший план. А вже потім слід звертати увагу на категоріальні аспекти етнополітики.

Головуючий О. Литвиненко подякував присутнім за участь у "круглому столі", виступи і цікаву дискусію.

  Засідання висвітлено у засобах масової інформації.