Коли Міністр оборони США Ллойд Остін ІІІ прибуде до Києва, його зустрічатимуть українські високопосадовці, які кревно зацікавлені в переговорах з питань, якими американський міністр оборони опікується в уряді США. Для України, яка є об’єктом російської агресії з 2014 року, питання воєнної безпеки є першочерговими, адже на кону її виживання як держави.
На жаль, таке твердження не є перебільшенням. Поки НАТО і РФ обвинувачують одне одного в нарощенні сил і створенні постійної військової інфраструктури поблизу їхніх кордонів/флангів, на кордоні з Україною РФ запровадила найбільше військове будівництво за останні сім із половиною років.
У Західному і Південному військових округах РФ більшість нової стаціонарної військової інфраструктури створювалася саме поблизу кордону з Україною. На північному сході (Брянська, Курська і Воронезька області) – 20-та загальновійськова армія, 8-ма загальновійськова армія (Ростовська і Волгоградська області), 22-й армійський корпус (окупований Крим). За останніми розрахунками командувача Сухопутних військ ЗСУ, нові російські формування на українських кордонах можуть згенерувати до 31-єї батальйонної тактичної групи (БТГр), або понад 20 % всіх наявних російських БТГр, яких шведські урядові аналітики нарахували до 146 одиниць на кінець 2019 року.
Проте для РФ цього виявилося недостатньо.
Навесні 2021 року Москва продемонструвала здатність за необхідності швидко збільшити контингент поблизу українських кордонів, використовуючи додаткові загальновійськові армії і з’єднання повітряно-десантних військ. Так звану стратегічну мобільність, тобто здатність швидко створити і посилити міжвидове угруповання військ (сил) на будь-якому стратегічному напрямі, було знову відпрацьовано Збройними силами РФ під час цьогорічних стратегічних командно-штабних навчань «ЗАПАД-21», які проводилися в Західному військовому окрузі РФ і в Білорусі.
Отже, не буде перебільшенням стверджувати: саме Україна є військовим пріоритетом №1 для РФ в Європі. Це означає, що для проведення іншої масштабної воєнної авантюри на території континенту в Росії наразі замало вільних сил і засобів.
Цей факт визнавав ще в березні 2015 року тодішній командувач Сухопутних військ ЗС США в Європі генерал-лейтенант Бен Ходжес. І це є не лише причиною для занепокоєння офіційного Києва, а й у певному розумінні неабиякий внесок України у спільну євроатлантичну безпеку.
Мало підстав лякатися країнам східного флангу НАТО, коли понад 20 % усіх БТГр РФ сконцентровано на постійній основі на кордонах з Україною з можливістю додаткового посилення.
Таким чином, численні заяви українських високопосадовців про Україну як своєрідний бар’єр на шляху подальшої російської агресії не позбавлені об’єктивної основи. Навпаки, такі заяви мають сенс.
Небезпечна ситуація погіршилася в результаті суперечливої спільної заяви США і ФРН у липні 2021 року, яка дала зелене світло для завершення газогону «Північний потік ‒ 2». Разом із газогоном «Турецький потік», працюючи на повну потужність, він зробить неактуальною газотранспортну систему (ГТС) України та позбавить її до 2 млрд доларів прибутків за транзит. Не менш важливим є те, що буде також ліквідовано залежність РФ від ГТС України щодо транзиту газу. Усунення вимоги забезпечення стабільності цього транзиту може зробити Кремль менш стриманим у його поведінці щодо України.
Зважаючи на все, сказане вище, ідея стабільних і передбачуваних відносин із РФ, що її вперше висунув Білий Дім у квітні 2021 року (на тлі нарощування військової присутності РФ поблизу українських кордонів), є непереконливою з погляду України.
Так, Україна також зацікавлена у стабілізації неприпинюваної конфронтації між США та РФ, оскільки саме ми першими можемо відчути на собі негативні наслідки її виходу з-під контролю. Але справжня стабілізація буде недосяжною за збереження значного силового диспаритету між Україною і РФ. Москва зможе в будь-який момент створити нову кризу на українських кордонах, погрожуючи сусідові повномасштабною війною з усіма негативними наслідками для євроатлантичної безпеки.
Єдиним логічним рішенням у цій ситуації було б збільшення масштабів і номенклатури безпекової допомоги США для України та спрямування її на ті напрями, що матимуть вищий результат від співвідношення інвестицій і ефекту.
За останні сім із половиною років Україна отримала від США до 2,5 млрд доларів безпекової допомоги, – США додатково пообіцяли 60 млн доларів напередодні візиту Президента Володимира Зеленського до Вашингтона у вересні 2021 року. Але сказати, що ця допомога є достатньо, буде перебільшенням.
Україна витрачає на оборону щороку до 4 млрд доларів (117 млрд грн), або 2,6 % свого ВВП. РФ витрачає до 42‒43 млрд доларів щороку. Тому навіть в абсолютних показниках між Україною і РФ є значний розрив, що може виявитися ще більшим крізь призму паритету купівельної спроможності. Тому навіть якщо уявити ситуацію, що кожна гривня оборонного бюджету України витрачається щонайефективніше (що наразі є, швидше, метою, ніж реальністю), наявний розрив між Україною і РФ у військовій сфері все одно буде значним.
Отже, зовнішня допомога у сфері безпеки має особливе значення для України, як це зазначає чинна Стратегія національної безпеки. США з цього питання є головним партнером для України.
Справедливо, що будь-яка допомога має час від часу оцінюватися з метою справляння найбільшого впливу й підвищення ефективності. Саме тому пункт 1236 Закону про Бюджет Міністерства оборони США на 2021 рік чітко вимагає від Міністерства оборони США представити Конгресу доповідь щодо спроможностей і потенціалу, необхідних ЗСУ для стримування агресії РФ. Це слушна ідея, адже лише детальний аналіз може визначити найліпші напрями застосування завжди обмежених ресурсів.
Водночас і без детального аналізу чітко зрозуміло, що Україна потребує таких оборонних систем озброєння, як протитанкові ракетні комплекси, системи ППО, захищені засоби командування та управління, бронетехніка. З таким озброєнням ЗСУ змусять РФ заплатити найвищу ціну в разі повномасштабної агресії.
Проблему збільшення безпекової допомоги США для України можна розглядати й під іншим кутом. Через поточну неможливість вирішити протиріччя щодо бажання України приєднатися до НАТО.
З одного боку, є законне (зважаючи на той факт, що спроби України взяти до уваги російські інтереси, дотримуючись позаблокового статусу в 2010‒2014 рр., з тріском провалилися) право України стати членом найефективнішого провайдера безпеки на Європейському континенті.
З іншого ‒ є невідповідність між риторикою та діями держав ‒ членів НАТО. Де-юре члени НАТО досі віддані рішенням комюніке Бухарестського саміту 2008 року, в якому чітко зазначалося, що Україна одного дня стане членом НАТО. Це є головною ідеєю 69 параграфа комюніке Брюссельського саміту НАТО (червень 2021 року). Але насправді, коли на порядку денному постає питання членства України в НАТО, йдеться вже не лише про таких традиційних скептиків, як ФРН чи Франція. Нинішні заяви уряду США чітко демонструють, що офіційний Вашингтон є набагато стриманішим, ніж під час спроб України отримати План дій щодо членства в Альянсі в 2008 році.
Можна по-різному трактувати причини цієї стриманості. Зокрема, проблеми із реформами усередині України; потенціал РФ (що постійно зростає) вести війни високої інтенсивності за периметром своїх кордонів після 12 років реформ і переозброєння війська.
Але стриманість США в питаннях щодо надання просто зараз Україні статусу члена НАТО є беззаперечним фактом.
За цих умов збільшення обсягів постачання летального оборонного озброєння для України від США може бути непоганим замінником введення України в НАТО тут і зараз, водночас членство України в НАТО зберігається як довгострокова мета..
Є певні позитивні сигнали існування планів збільшення безпекової допомоги США для України в найближчому майбутньому. Конгрес США в межах обговорення бюджету Міністерства оборони на 2022 фінансовий рік готовий погодити цифру 300 млн доларів допомоги Україні від Пентагону. Для порівняння: у 2021 році це було 275 млн доларів, наданих через американське оборонне відомство. Водночас і цей рівень амбіцій на Капітолійському пагорбі є нижчим, ніж рекомендації багатьох авторитетних американських аналітичних центрів. Варто також пам’ятати, що для України, яка витрачає на озброєння для армії приблизно 1 млрд доларів щороку, декілька сотень мільйонів доларів додаткової безпекової допомоги можуть кратно збільшити можливості придбання додаткових оборонних систем.
Природно, російська реакція буде агресивною щонайменше на рівні риторики – Кремль спробує зобразити надання додаткового летального оборонного озброєння та збільшення безпекової допомоги США для України як розвиток подій, що загрожує дестабілізацією та ескалацією. Але, звичайно ж, таке трактування є дуже далеким від істини. Безпекова допомога США є лише спробою зменшити згаданий вище значний силовий розрив на користь РФ через певне точкове застосування коштів на зміцнення оборонного потенціалу України. США та Україна разом з іншими міжнародними партнерами можуть переконливо пояснити решті світової спільноти, чому такі кроки є необхідними. Адже справді стабільні та передбачувані відносини з РФ можливі лише тоді, коли весь східний фланг НАТО почуватиметься в безпеці завдяки встановленню відповідного балансу сил. Зокрема, коли йдеться про кордон Україна ‒ РФ.
Стаття експерта НІСД Миколи Бєлєскова інтернет-виданню "Euromaidan Press" (EP) доступна на англомовній сторінці сайту НІСД
Висловлені в тексті думки є виключно авторськими і не відображають офіційної позиції Національного інституту стратегічних досліджень.
Зручніше отримувати якісну аналітику в месенджері? Підписуйтеся на наш Telegram-канал: t.me/niss_gov_ua
Фото: U.S. Army photo by Sgt.1st Class Chad Menegay; Ukraine’s report to the OSCE in July 2020; НІСД