Анотація
Аналітична записка присвячена питанням збереження культурно-релігійного спадку України. Розглядається низка ключових проблем у пам’яткоохоронній царині. Вносяться пропозиції з оптимізації ситуації щодо захисту національного сакрального надбання.
ПРОБЛЕМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНО-РЕЛІГІЙНИХ ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНИ
Українська культурно-релігійна традиція займає помітне місце в культурній спадщині Європи. Остання значною мірою формувалася під впливом християнства, переважно католицького та протестантських віросповідань. Протягом багатьох століть на українських теренах християнство, продукуючи власні цінності, активно абсорбувало національну сакральну культуру. Обопільні взаємовпливи двох культурних традицій уможливили формування особливого колориту культурно-релігійної системи цінностей Українського народу. Релігія Христа привнесла на українські терени низку фундаментальних ідей щодо перспектив духовного спасіння, тлінності природного буття, божественної величі і мудрості, необхідності постійного морального вдосконалення, онтологічного розрізнення добра та зла. Відповідний зміст, поєднавшись з елементами місцевого культурного буття, витонченою естетикою міфологічного світовідчуття, яскравими природними барвами, зумовив вироблення неповторного стилю в літературі, образотворчому мистецтві, архітектурі й музиці та плекання унікальних мистецьких витворів.
Серед шедеврів сакрального письменства світового масштабу – «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, Пересопницьке Євангеліє та Острозька Біблія. Без української ікони, української мозаїки та фрески, українського хорового співу та церковної музики неможливо уявити європейську цивілізацію. Багато в Україні також самобутніх храмових пам’яток (церква Св. Костянтина та Олени на горі Мангул, церква Св. Трійці (церква Калнишевського) у Пустовійтівці, дерев’яні церковні комплекси у західноукраїнських областях тощо), які потребують популяризації щонайменше у національному масштабі, можуть бути перетворені на центри туристичної інфраструктури, зокрема використовуватися в контексті розвитку релігійного туризму. На увесь світ відомі архітектурні ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софії Київської, Резиденції Буковинських та Далматинських митрополитів, Почаївської Лаври. Три перші об’єкти включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. До цього ж списку на своїй 37-й сесії у червні 2013 р. ЮНЕСКО внесла ще 8 дерев’яних церков Карпатського регіону.
У такий спосіб поважна міжнародна організація, по-перше, засвідчила власну довіру до Української Держави, а, по-друге, продемонструвала причетність України до глобальних культурних процесів.
На сьогодні є всі підстави стверджувати, що національна культурна спадщина, у тому числі сакральна, виступає своєрідною візитною карткою Української Держави у світі.
Водночас необхідно констатувати, що умови, в яких знаходиться увесь комплекс духовно-релігійних цінностей, створених впродовж багатьох століть, є серйозним викликом для їхнього подальшого існування та збереження.
Причин подібної ситуації досить багато. Одна із ключових – пасивність державної політики у пам’яткоохоронній сфері. Державний реєстр нерухомих пам’яток України, утворений 2000 року, оновлюється вкрай повільно. Більше того, він не містить вичерпної інформації стосовно включених до нього об’єктів, котра б давала чітке уявлення про ступінь проблемності пам’ятки, першочерговість проведення необхідних ремонтних чи реставраційних робіт, залучення відповідного кола фахівців тощо. Такі відомості, насамперед, є доволі корисними в контексті планування бюджетних витрат. Однак ні Кабінет Міністрів України, ні Міністерство культури України не поспішають вирішувати проблему. Натомість мають місце випадки, які ставлять під сумнів готовність владних структур щось змінювати. Як приклад, у вересні 2009 року Уряд своєю постановою виключив з Державного реєстру нерухомих пам’яток України Софію Київську та Києво-Печерську Лавру як установи (чинне законодавство визначає заповідник як «комплекс (ансамбль) пам’яток» або як «природні території та об’єкти»). За вказаним документом мав би вийти інший, який би включив національні святині до Реєстру уже як комплекси споруд. Проте в силу невідомих причин подібний нормативний акт так і не з’явився. Виходить, що з юридичної (формальної) точки зору ні Софія Київська, ні Києво-Печерська Лавра не є пам’ятками.
Значно активніше за органи влади у царині охорони і збереження духовно-релігійної спадщини діють громадські організації. У 2012 році на Львівщині за ініціативи Міжконфесійної комісії Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, науковців Національного університету «Львівська політехніка» розпочато реалізацію проекту щодо інвентаризації та паспортизації церковного майна області із застосуванням технологій лазерного сканування. Його мета – облік та детальний опис відповідного сакрального спадку. Хоча даний проект виглядає скоріше винятком, ніж правилом, досвід львів’ян цілком доречно апробувати в інших регіонах країни.
Ще одна суттєва загроза національному сакральному спадкові безпосередньо пов’язана з намаганням комерціалізувати та політизувати питання захисту духовно-релігійних цінностей. Показовою у цьому відношенні є забудова прилеглих територій до Софії Київської та Києво-Печерської Лаври. ЮНЕСКО неодноразово зверталася до офіційного Києва врегулювати ситуацію: створити єдиний орган управління об’єктами всесвітньої спадщини; законодавчо визначити поняття «буферної зони»; об’єднати буферні зони заповідників та ввести в них мораторій на забудову; прийняти генеральний план столиці. Відвідавши вкотре Київ у квітні 2013 року, моніторингова місія ЮНЕСКО заявила, що Україна ігнорує та систематично не виконує рекомендації міжнародної пам’яткоохоронної організації.
Неординарною виглядає й ситуація навколо фундаменту Десятинної церкви. З одного боку, наявні оцінки іноземних і вітчизняних експертів, які аргументовано доводять недоречність відтворення давньоруської святині. Їх, до речі, поділяють та підтримують широкі кола громадських активістів. А з іншого – мають місце настійливі спроби УПЦ МП поновити на руїнах храму діючий православний комплекс. На тлі громадсько-церковного протистояння місцева і центральна влада мала би стати авторитетним арбітром у процесі вироблення виваженого консенсусного рішення, котре б зняло суспільну напругу.
Комерційний та політичний зиск, який прагнуть отримати окремі чиновники внаслідок бездіяльності чи протизаконної діяльності у пам’яткоохоронній сфері, може спричинитися міжнародним забуттям, а то й руйнацією окремих національних релігійно-культурних надбань.
Національний сакральний спадок істотно потерпає від нестачі коштів. Залишковий принцип фінансування культурної сфери, доповнений невизначеністю влади щодо кількості проблемних релігійних об’єктів, порядку та обсягу проведення відновлювальних робіт, призводить до відчутних диспропорцій та фактично «ручного» розподілу бюджетних асигнувань. Якщо, скажімо, на ремонт та реставрацію споруд Києво-Печерської Лаври кошти виділяються регулярно (за чотири останні роки у розмірі 220 млн гривен), то зволікання з фінансуванням, необхідним для приведення до ладу дерев’яних храмів Західної України (номінантів до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), обумовило їхню неготовність до візиту делегації Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС).
Хронічне недофінансування культурної царини змушує зацікавлені сторони звертатися до іноземних інвесторів. Так, реставрацією Володимирського собору у Севастополі впродовж 2012 року займалося Міністерство оборони Російської Федерації, реалізація проекту збереження колекції автентичних мозаїк ХІІ ст. Михайлівського Золотоверхого собору, які зберігаються у фондах Софії Київської, здійснювалася коштом Американського посольського фонду. А Міністерство культури та національної спадщини Польщі в 2012 році у рамках проекту «Збереження спільної культурної спадщини» інвестувало у відновлення пам’яток Львова 3 млн 250 тис. гривень.
Проблемою також є нецільове використання коштів, передбачених на облаштування сакральних пам’яток. Резонансним у цьому відношенні виявився висновок Рахункової палати України за підсумками перевірки ефективності використання дотацій держбюджету, що виділялися у 2011‑2012 роках, на утримання і збереження Національного заповідника «Софія Київська» і Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Ревізори встановили, що впродовж вказаного періоду за державний рахунок було відреставровано всього лише близько 1% предметів від визначеної заповідниками потреби. Очевидно, такі темпи неприпустимі. Адже ремонтно-реставраційні роботи доведеться виконувати у доволі широкому діапазоні – від 20 до 100 років. За цей час можна просто втратити частину культурних цінностей світового значення.
Трапляється, що належному доглядові за релігійними об’єктами перешкоджає управлінський бюрократизм. Наприклад, у Львові з-за суперечок між міським та обласним управліннями охорони історичного середовища щодо права узгоджувати документацію на реставрацію будівлі, протягом тривалого часу не проводяться ремонтно-реставраційні роботи в гарнізонному храмі святих Петра і Павла.
Окремо потрібно звернути увагу на готовність релігійних організацій на належному рівні утримувати історико-культурні пам’ятки. Вітчизняні реалії доводять, що конфесії здебільшого неспроможні виступати у ролі хороших піклувальників. Об’єкти сакрального спадку, котрі знаходяться у віданні церков, переважно сприймаються останніми не як цінності, історичне надбання усього Українського Народу, а суто функціонально. Відтак ні про яке збереження пам’яток у їх оригінальному, автентичному вигляді мова не йде. Недогляд релігійних організацій уже призвів до невтішних наслідків. У 2007 році за ініціативи церковного керівництва Києво-Печерської Лаври були зруйновані ворота в Нижніх Печерах, зведені у 1850 році. У 2012 році Свято-Покровський жіночий монастир Української православної церкви Московського патріархату виявив намір замість історичної брами (витвір ХІХ століття) побудувати нову – цегляну. Унікальні ікони та фрески Андріївської церкви руйнуються кіптявою від свічок під час богослужінь. В якості превентивного заходу Наглядова рада Національного заповідника «Софія Київська» пропонує заборонити у храмі регулярні богослужіння Української автокефальної православної церкви. У регіонах парафіяльні священики інколи свідомо руйнують старовинні будівлі церков, щоби на їх місці збудувати нові, більш привабливі для вірян. Це тільки вкотре переконує, що у конфесійному середовищі розуміння культурної спадщини не надто розвинуте.
Європейський досвід (Італії, Греції, Німеччини) свідчить, що собори, котрі становлять вагому культурну цінність, релігійними громадами взагалі передаються державі, і стають музеями. Таку практику, можливо, є сенс розвивати поступово в Україні.
І ще кілька важливих моментів. Чимало об’єктів сакральної спадщини руйнується внаслідок дії природних факторів, байдужості місцевої влади, порушення елементарних норм техніки безпеки та порядку проведення експлуатаційних робіт. Щомісяця інформаційні джерела сповіщають про пожежі у храмах в різних областях України.
Невирішеною також залишається проблема викрадення релігійних культових предметів. За офіційною статистикою у 2012 році пограбували 31 храм. Українські митники досить часто затримують осіб, котрі намагаються вивезти за кордон цінні релігійні предмети – ікони, фрески, хрестики, підсвічники тощо.
Таким чином, національне сакральне надбання є ще й досить вразливим для зовнішніх впливів, що у свою чергу ускладнює догляд за ним та його збереження для наступних поколінь.
Висновки
- Національний культурно-релігійний спадок надзвичайно колоритний та розмаїтий. Він охоплює об’єкти зодчества, живопису, скульптури, церковного і народного промислів. Національна сакральна культура – один із дієвих засобів ідентифікації та самопрезентації України на міжнародній арені.
- Утримання та збереження всього спектру культурно-релігійних цінностей у сучасних реаліях є серйозною проблемою. Інерційність державної політики у пам’яткоохоронній сфері, недостатнє фінансування культурної царини, спроби її комерціалізувати, бюрократичний менеджмент, безвідповідальність релігійних організацій, природні катаклізми та численні випадки шахрайства – неповний перелік факторів, котрі несуть загрози для національного сакрального надбання.
- На порядку денному модернізація державного менеджменту у галузі охорони культурної спадщини. Без зміни пріоритетів, постановки стратегічних завдань, кадрових ротацій виправити ситуацію на краще не вдасться. При цьому необхідно пам’ятати, що формування ідеології поступу української нації багато в чому визначається ставленням до духовних надбань минулих поколінь.
Пропозиції
З метою оптимізації ситуації стосовно захисту культурно-релігійного спадку пропонуємо наступне.
- Підготувати проект Розпорядження Президента України, яким доручити обласним та міським державним адміністраціям провести детальну інвентаризацію та паспортизацію об’єктів сакральної спадщини на місцях з подальшим внесенням такої інформації до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
- Центральним і місцевим органам влади, відповідальним за розробку та реалізацію державної політики у галузі культури, послуговуватися у перспективі оновленими відомостями Державного реєстру нерухомих пам’яток України при плануванні бюджетних витрат на потреби пам’яткоохоронної сфери.
- Запропонувати Верховній Раді України не ухвалювати законодавчих актів, спрямованих на передачу релігійним організаціям у власність визначних культурних пам’яток, на кшталт споруд Києво-Печерської та Почаївської Лаври.
- Кабінету Міністрів України підпорядкувати Міністерству культури України управління об’єктами, котрі включені від України до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
- Міністерству культури України розробити зміни до Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими запропонувати визначення поняття «буферна зона» та межі його застосування.
- Підготувати проект Указу Президента України, котрим доручити Кабінету Міністрів України та Київській міській державній адміністрації врегулювати ситуацію щодо забудови територій прилеглих до Софії Київської та Києво-Печерської Лаври, а також вжити заходів щодо збереження археологічних знахідок на території Десятинної церкви у м. Києві.
- На урядовому рівні заохочувати впровадження в Україні європейської практики передачі релігійними громадами на баланс держави тих об’єктів сакрального спадку, котрі становлять вагому культурну цінність.
- Забезпечити з боку держави всебічну підтримку громадських інформаційно-просвітницьких проектів, спрямованих на донесення до священнослужителів розуміння значимості культурно-релігійної спадщини для подальшого поступу українського суспільства в цілому.
Відділ гуманітарної політики
(В. В. Токман)