"Шляхи розбудови і підвищення ефективності функціонування системи демократичного цивільного контролю над сектором безпеки". Аналітична записка

Визначальною рисою сучасної демократії як суспільного устрою є підконтрольність державних органів суспільству, народу-суверену, який їх утворив і надав їм державно-владні повноваження. Демократичний контроль передбачає встановлення правових рамок діяльності цих органів (визначення компетенції, тобто сфер діяльності, основних завдань і повноважень, засад їх діяльності та управління ними), а також нагляд за їхньою діяльністю з боку незалежних від них контролюючих органів та інституцій громадянського суспільства. Цим останнім зумовлюється те, що такий контроль називають також громадянським (цивільним). Слід зауважити, що саме тому в міжнародній практиці не використовується термін "демократичний цивільний контроль", оскільки терміни "демократичний контроль" і "цивільний контроль" означають практично одне й те ж (хоча перший має дещо більш широке значення).

 

Інституційну основу системи демократичного контролю складають:

• спеціально утворені для цієї мети контролюючі та наглядові державні органи;
•  парламент;
• органи громадянського суспільства (ОГС), у тому числі й неурядові організації (НУО);
• засоби масової інформації.

Можливості ОГС у справі забезпечення демократичного контролю подаються нижче[1]:

 

 

Особливо важливим є забезпечення демократичного контролю за сектором безпеки, під яким розуміється сукупність структур суспільства, основним призначенням яких є протидія специфічним загрозам національній безпеці, а також спільні для цих структур органи управління. Сектор безпеки – це інституційна основа системи забезпечення національної безпеки (чи, як її називають у переважній більшості інших держав, просто системи національної безпеки).

 

До сектору безпеки належать:

1. Органи управління системи національної безпеки: Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Рада національної безпеки і оборони.

 

2. Сили оборони: Збройні Сили (ЗС) інші військові формування.

 

3. Органи зовнішньої розвідки: Служба зовнішньої розвідки (СЗРУ) – самостійний державний орган; Головне управління розвідки (ГУР МОУ) – підрозділ Міноборони; Управління розвідки Адміністрації Держприкордонслужби – підрозділ АДПСУ.

 

4. Сили підтримання правопорядку (у тому числі й спецслужби правоохоронного спрямування): Служба безпеки України – спецслужба з поліцейськими та адміністративними повноваженнями, яка має статус військового формування; Міліція – поліцейський орган, який має у своєму складі спецслужби: кримінальну, транспортну та спеціальну міліцію, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, судову міліцію; Внутрішні війська МВС – військове формування з поліцейськими функціями (у європейській термінології – "жандармерія"); Державна прикордонна служба – (має у своєму складі спецслужби: Управління розвідки АДПС, оперативно-розшукові підрозділи відповідно АДПС та його територіальних органів, підрозділи з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та Морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки, оперативного документування та оперативно-технічні); Прокуратура – в умовах, поки в неї не відібрано повноваження щодо порушення кримінальних справ і функцію слідства, – поліцейський орган; Державна пенітенціарна служба – поліцейський орган з правом проведення спеціальної діяльності (ОРД); Державна спеціальна служба транспорту – поліцейський орган; Державна митна служба – поліцейський орган; Державна податкова інспекція – (має у своєму складі спецслужбу - оперативні підрозділи податкової міліції); Державна спеціальна служба зв’язку і захисту інформації; Управління державної охорони (УДО) – "жандармерія", має у своєму складі спецслужбу: оперативні підрозділи.

 

5. Національні рятувальні служби: МНС (рятувальні підрозділи, невоєнізовані формування та війська Цивільної оборони).

 

Таким чином, переважну частину сектору безпеки складають, так звані, "силові" органи, яким для виконання покладених на них завдань дозволене застосування легітимного насилля, а також інших "гострих" методів і засобів, пов’язаних з обмеженням конституційних прав і свобод громадян. Відсутність демократичного контролю над "силовими" органами веде до втрати їх керованості, що становить значну потенційну загрозу  для суспільства, якому ці органи мають служити.

 

На реальність такої загрози вказував, зокрема, Спеціальний доповідач ООН з питань застосування тортур Манфред Новак: "На жаль, сьогодні ми відзначаємо, що застосування тортур і використання інших порушень фундаментальних прав людини залишаються загальноприйнятою практикою, а в деяких випадках і систематично використовуються представниками органів сектору безпеки. Не викликає сумніву той факт, що і в багатих, і в бідних країнах, в державах зі стабільним устроєм і в країнах з перехідним режимом, органи сектору безпеки перевищують свої повноваження і порушують права людини. Це означає, що здійснення ефективного і незалежного нагляду над їх діяльністю залишається головним пріоритетом у всьому світі. До того ж, з метою створення ефективних механізмів демократичного контролю над діяльністю органів сектору безпеки громадянське суспільство має всі можливості та повноваження для того, щоб доповнювати роботу державних органів влади з нагляду над сектором безпеки, а також сприяти в роботі інших інститутів влади, пов'язаних з питаннями дотримання прав людини… Не можна, проте, не помітити, що процес розвитку відповідних демократичних контролюючих органів явно уповільнений і що є вакуум у сфері організації демократичного нагляду над органами влади, які приймають рішення, визначають політичний курс. Гальмування процесів демократизації суспільства небезпечно не тільки для країн, що розвиваються, а й загрожує країнам з уже розвиненою демократією в питаннях дотримання прав людини. У цій ситуації під загрозою опиняється навіть дотримання фундаментальних громадянських прав і свобод. Демократичні завоювання минулого, а саме щодо підзвітності органів сектору безпеки громадянського суспільства і дотримання прав людини, закріплені у міжнародних угодах, акцентують той факт, що громадянське суспільство має завжди бути поінформоване про діяльність органів сектору безпеки і ставитися до неї критично. Зусилля громадянського суспільства повинні бути націлені на те, щоб органи сектору безпеки будь-якої держави в своїй діяльності керувалися принципами дотримання прав людини на загальне благо всієї країни."[2]

 

Забезпечення демократичного контролю над сектором безпеки ускладнюється значно більшою, порівняно з іншими сферами державного управління, часткою питань, які становлять різного роду таємниці, насамперед до державної таємниці.

 

Найбільш закритими для демократичного контролю є питання діяльності спеціальних служб, до яких належать структури, які для виконання покладених на них завдань застосовують спеціальні (таємні) методи і засоби. До спецслужб належать органи зовнішньої розвідки, контррозвідувальні органи та оперативні підрозділи  інших правоохоронних органів, зазначені у ст. 5 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність"[3].

 

У низці держав значна частина контролюючих функцій парламенту в сфері безпеки делегована парламентському комітетові або підпорядкованому парламенту експертному комітету або органу.

 

У таких країнах як Аргентина, Австралія, ПАР, Великобританія й США парламентський контроль в галузі безпеки й розвідки здійснюють самі законодавці, за допомогою парламентського комітету.

 

В інших країнах, наприклад, у Бельгії, Голландії й Норвегії, засновані позапарламентський комітети, члени яких не є членами парламенту, у той час як самі комітети підзвітні парламенту (аналог: Рахункова палата України).

 

Кожна з розглянутих моделей має свої переваги. У той час як перша модель здається більш демократичною, друга припускає більш компетентний підхід до нагляду над службами безпеки й розвідки й попереджає можливість політичних розбіжностей і розголосу.

 

Третя можлива модель являє собою сполучення парламентського й непарламентського підходів.

Наприклад, у Канаді пропонується поряд з давно працюючим (непарламентським) Комітетом з розвідці й безпеці організувати також і парламентський комітет.

 

Обсяг повноважень наглядових парламентських органів у різних країнах значно відрізняється. Так, Комітет з контролю Конгресу США й Комісія Бундестагу Німеччини мають право вивчати операції спецслужб. Функції комісій в інших країнах (наприклад, у Великобританії) обмежені вивченням питань політики, адміністрації й фінансування. У деяких країнах комітети аналізують законність дій служб безпеки або дотримання прав людини (комітет Норвегії).

 

Секретний характер питань, розглянутих парламентськими комітетами в цій сфері, зумовлює наявність деяких обмежень, найбільші обмеження діють для комітетів, що вивчають конкретні операції. Такі обмеження можуть стосуватися способів збору доказів, процедури опублікування звітів, а також можливості безпосереднього залучення ОГС. Однак у певних випадках ОГС можуть брати участь у наданні доказів і вивченні доповідей парламентських комітетів.

 

Законодавство деяких країн надає наглядовим органам право одержувати інформацію й документи від експертів, наприклад, аналітичних центрів або університетів. Так, у Люксембурзі рішення парламентського Комітету з контролю, прийняте двома третинами голосів, дозволяє - після консультації з начальником служби розвідки - звернутися по допомогу до експерта. Це дозволяє враховувати не тільки позицію уряду й служб розвідки, але й альтернативні думки.

 

Слід зауважити, що у переважній більшості держав, окрім парламентського контролю, здійснюється також контроль з боку політичного керівництва виконавчої гілки влади. Для цього створюються міжвідомчі комітети і комісії при главах урядів  (Великобританія, Франція, Румунія, Туреччина та ін.) або запроваджуються посади міністрів "без портфеля" (Німеччина, Польща), на яких покладається як координація (а інколи й поточне загальне керівництво ними), так і контроль діяльності спецслужб.

 

Для сприяння в здійсненні контролю парламенту над службами безпеки й розвідки, у деяких країнах були створені незалежні організації, такі як генеральні інспекції.

 

Порівняння функцій і повноважень генеральних інспекцій служб безпеки і розвідки деяких держав[4]

 

 

В Україні подібних органів немає. Створення подібних інституцій демократичного контролю над спецслужбами безпосередньо зачіпає систему адміністративного управління ними і питання про доцільність цього вимагає окремого дослідження.

 

Вимоги секретності об’єктивно обмежують можливості участі ОГС у демократичному контролі органів сектору безпеки. Тому в цих умовах сфера діяльності ОГС обмежується переважно питаннями соціального і правового захисту військовослужбовців, та працівників правоохоронних органів, формування бюджетів у частині матеріально-технічного забезпечення та оплати праці особового складу суб’єктів сектору безпеки, діяльності правоохоронних органів, яка зачіпає свободи і права людини (в основному зовнішніх проявів такої діяльності), корупції, ініцювання юридичного переслідування осіб, які зловживають владою, скоюють злочини економічного характеру, кадрових призначень на керівні посади у "силових" відомствах, визначення основних напрямів реформування сектору безпеки, міжнародного співробітництва у безпековій сфері.

 

Загалом, слід визнати, що в Україні інститут ОГС загалом є недорозвинутим:

- профспілки протягом останніх декількох років значно знизили свою активність і фактично втратили здатність до реального впливу на соціальні політичні та економічні процеси у державі;

- у безпековій сфері помітними є лише декілька НУО. Найбільший реальний вплив мають міжнародні організації "Amnesty International" та "Watch Rights". Заслуговують позитивної оцінки намагання й вітчизняної громадської організації "Антитерористична єдність" знайти свої місце у системі забезпечення національної безпеки та демократичного контролю сектору безпеки. Досить якісні дослідження сектору безпеки веде Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння;

- що стосується таких ОГС як фонди, то Фонд підтримки досліджень у сфері національної безпеки, заснований у 1994 році за сприяння держави, припинив свою діяльність ще у другій половині 90-х років.

Тому в Україні основну роль у демократичному контролі над сектором безпеки відіграють:

- парламент – вищий орган представницької демократії орган, його комітети, комісії, Рахункова палата, уповноважений з прав людини (омбудсмен);

- прокуратура як формально незалежний орган нагляду за виконанням суб’єктами сектору безпеки вимог законодавства.

 

За роки державної незалежності Україна досягла певного поступу у створенні системи громадянського контролю над сектором безпеки.

 

Відчутні позитивні для розбудови системи демократичного контролю сектору безпеки імпульси отримано у процесі просування України в євро-інтеграційному напрямі. Так, в Україні імплементовувалися основні принципи побудови систем демократичного контролю над органами сектору безпеки, які визначено у міжнародних документах ООН, ОБСЄ, Ради Європи, НАТО та ЄС. Зокрема, основні принципи побудови системи контролю над службами внутрішньої безпеки і правоохоронними органами визначені рекомендаціями ПАРЄ 1402 (1999 р.), ПАРЄ 1713 (2005 р.).

 

В Україні створено досить розлогу законодавчу базу демократичного контролю над сектором безпеки: концептуальні засади демократичного цивільного контролю над військовою сферою закріплені у Конституції України[5] (щодо парламентського контролю та наглядової функції прокуратури), Законах України "Про основи національної безпеки України"[6] та "Про демократичний цивільний контроль над Військовою організацією і правоохоронними органами держави"[7] (від 19 червня 2003 р.), "Про комітети Верховної Ради України"[8], а також низці законів про суб’єктів сектору безпеки. Крім того, усі статусні закони (причому не тільки ті, які стосуються суб’єктів сектору безпеки) містять норми щодо демократичного контролю.

 

Однак, цей позитив нівелюється значною кількістю методологічних, смислових, логічних та інших похибок, а також прогалин. Особливо небезпечні ці недоліки, коли йдеться про визначення базових понять, на підвалинах яких зводиться будівля демократичного контролю. Адже, як відомо, навіть найкращі закони не гарантують позитивного практичного результату. Але за поганих законів позитивні наслідки можуть бути досягнуті здебільш випадково і не надовго.

 

Забезпечення прозорості процедур державного управління є необхідною умовою побудови демократичної правової держави і запорукою ефективності демократичного контролю за органами влади. Така прозорість забезпечується законодавчим визначенням цих процедур.

 

Коротка характеристика недоліків законодавства у безпековій сфері:

 

1. У Законі України "Про основи національної безпеки України"

- навіть через 20 років після набуття Україною державної незалежності, як у цьому Законі, так і загалом у законодавстві України відсутнє визначення поняття нації, внаслідок чого продовжується штучне протиставлення національної безпеки і державної безпеки: у цьому Законі державна безпека позиціоновна як сфера національної безпеки. Це є виявом успадкованого з радянських часів ставлення до держави як до апарату пригноблення пролетаріату з боку експлуататорських класів, на відміну від європейського розуміння нації як держави, утвореної народом-сувереном ("нація-держава"[9]). Однак, однозначне визначення поняття нації є ключовим, коли мова йде про національну безпеку. Адже саме нація є єдиним. сукупним об’єктом захисту, безперечно за умови визнання примату цінності життя, здоров’я і благополуччя кожної людини, яка належить до цієї нації – громадянина;

- визначення базового поняття "національна безпека" після того, як до нього були внесені зміни Законом України "Про засади внутрішньої та зовнішньої політики"[10], не тільки набуло рекордного текстуального обсягу, але й – найгірше – неприродно розширило сферу національної безпеки, захопивши нею сфери компетенції  "конвенційних" органів виконавчої влади. І якщо відповідно до цього визначення будувати систему забезпечення національної безпеки, то вона втратить розумні межі;

- навіть у рамках однієї статті 1 цього Закону спостерігається плутанина у поняттях "життєво важливі інтереси людини і громадянина, держави і суспільства", "національні інтереси", "життєво важливі національні інтереси". Грубою методологічною і суттєвою помилкою є визначення національних інтересів як цінностей;

- онтологічно порожнім є визначення правоохоронних органів як таких, на які покладається виконання юридично не визначених "правоохоронних функцій";

- у Законі не подано визначення системи [забезпечення] національної безпеки, яку, втім, двічі побіжно названо у нормах закону. Водночас введене поняття "Воєнної організації держави", яке ніде, окрім декількох пострадянських держав, не вживається. У визначенні поняття Воєнної організації держави відсутні системовизначальні ознаки, за якими вона відрізнялась би від системи національної безпеки, сектору безпеки або й від, загалом, системи органів держави;

- незважаючи на те, що національна безпека визначена як стан ("захищеність"), у статті 3 йдеться про об’єкти національної безпеки;

- у визначенні поняття загроз національній безпеці відсутні критерії, за якими їх можна відрізняти від безлічі негативних впливів, які є невід’ємною частиною середовища існування будь-якого матеріального об’єкта;

- головним методологічним недоліком є те, що безпосередньо у Законі, який, за визначенням, є найбільш стабільним, консервативним видом правових актів, визначені мінливі у часі конкретні життєво важливі національні інтереси та загрози їм. При цьому загального визначення поняття  життєво важливих національних інтересів та загроз їм немає. З одного боку, це знову-таки призводить до неприродного, неправомірного розширення сфери національної безпеки, про що свідчить поданий безпосередньо у законі перелік цих інтересів, більша частина яких не пов’язана з виживанням нації, а до переліку загроз віднесена значна кількість внутрішньо-системних недоліків, які у світовій теорії і практиці не відносять до загроз (аналогічного як, скажімо, низька продуктивність ЄОМ є не загрозою, а природним і непереборним наслідком порогових системних властивостей її складових частин). З іншого ж боку, у низці сфер, якими було доповнено визначення поняття національної безпеки (наприклад, у сферах інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова, пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, ліцензування, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин), і життєво важливі національні інтереси, і загрози їм залишилися невизначеними.

 

2. У Законі України "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави ":

- поняття демократичного цивільного контролю визначене як "комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їхній ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни" (стаття 1). Це визначення не містить системоутворюючих ознак демократичного контролю і створює передумови для сплутування його з суто адміністративним контролем (з боку певних посадових осіб стосовно підпорядкованих їм органів). Що, власне, й спостерігається у цьому Законі, оскільки, наприклад, контроль над Збройними Силами, військовими формуваннями з боку Верховного Головнокомандувача, так само, як і контроль Президента за діяльністю підпорядкованих безпосередньо йому Служби безпеки та Служби зовнішньої розвідки, є адміністративним, а не цивільним.  

 

3. У Законі України "Про контррозвідувальну діяльність"[11] до об’єктів цієї діяльності віднесено не тільки розвідувально-підривну діяльність іноземних спецслужб, але й терористичні та інші протиправні посягання на інтереси України з боку організацій, окремих груп та осіб. Таким чином сфера контррозвідувальної діяльності неправомірно поширюється на мало не всі кримінальні та адміністративні делікти.

 

4. У Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність" не визначено зміст цієї діяльності, а також її методи і засоби, застереження щодо застосування яких містяться у інших законах, зокрема у Законі України "Про розвідувальні органи України"[12]

 

Зазначені недоліки не є вичерпними, але й лише вони самі по собі суттєво перешкоджають демократичному контролю над сектором безпеки, розмиваючи контури його предмету.

 

Негативний вплив цих недоліків посилюється недостатнім законодавчим забезпеченням парламентського контролю, яке обмежується фактично лише констатацією можливості його здійснення. Відсутність чітко визначених процедур здійснення парламентського контролю зумовлює низьку ефективність роботи комітетів Верховної Ради та утворюваних нею тимчасових слідчих комісій. Крім того, скасування змін до Конституції, внесених у 2004 році (т.зв. "конституційна реформа"), позбавило Верховну Раду деяких, й без того обмежених, важелів парламентського контролю, особливо у питаннях кадрової політики у секторі безпеки.

 

Дефектність правової бази у безпековій сфері є однією з основних причин невдач спроб практичного впровадження нових для України форм демократичного контролю.

 

Так, наприклад, запровадження Комітетом Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони практики проведення виїзних засідань на базі розвідувальних органів не призводить до помітного покращення інформованості комітету про реальний стан справ у спецслужбах.

 

Створення громадських рад у низці суб’єктів сектору (СБУ, МВС та Міноборони) також не дало практично значущих результатів з точки зору посилення демократичного контролю. До того ж, утворення таких рад певним чином суперечить Постанові Кабінету Міністрів України № 996 від 3.11.2010 р. "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики України"[13].

 

Видання "Білих книг" Збройних Сил, Служби безпеки та розвідувальних органів України не стало дієвим інструментом демократичного контролю, оскільки за своїм змістом вони фактично становлять собою загально-ознайомлювальні і, певною мірою, пропагандистські публікації.

 

Водночас, необхідно зазначити, що в Україні недостатньо імплементується позитивний досвід політично розвинутих демократичних держав щодо використання бюджетного процесу в інтересах демократичного контролю над "силовими" структурами.

 

У цих європейських державах, як і в Україні, формування державного бюджету відбувається за програмно-цільовим методом. Відповідно до цього методу відповідні видатки мають плануватися на основі ретельно скалькульованих кошторисів витрат, необхідних для проведення заходів, спрямованих на виконання визначених законодавством і політичним керівництвом конкретних завдань.

 

Такий підхід є особливо актуальним для України з точки зору контролю за діяльністю спецслужб (в оборонній сфері, окрім Бюджетного кодексу, діють Закони України Про організацію оборонного планування"[14] та "Про державне оборонне замовлення"[15], процес бюджетування налагоджено загалом задовільно). На цей час процес бюджетного планування діяльності спецслужб позбавлений внутрішньої прозорості. Так, незважаючи на те, що бюджетні програми, за якими фінансуються розвідувальні органи, називаються "Розвідувальна діяльність [у **** сфері]", але вони містять й видатки на утримання цих органів. Причому програмна і економічна класифікація видатків держбюджету є однаковою і для спецслужб, і для усіх інших суб’єктів планування. Тому і в бюджетних запитах розвідувальних органів, і в таємних паспортах цих програм достатньо деталізуються саме видатки на утримання, а видатки на власне спеціальну (оперативну) діяльність практично не обґрунтовуються. Тому скласти чітке уявлення про скільки і чому потрібно коштів на проведення діяльності, для забезпечення якої призначена саме ця бюджетна програма, неможливо. Причому практично на всіх етапах бюджетного процесу: ні в Міністерстві фінансів,  ні в Кабінеті Міністрів, ні в Раді національної безпеки і оборони, ні у Верховній Раді. Слід зауважити, що у зазначених органах та Рахунковій палаті на цей час практично відсутні працівники, які були б спроможні здійснювати кваліфіковану оцінку обґрунтованості бюджетних програм здійснення спеціальної діяльності.

 

У європейських державах чисельність особового складу спецслужб визначається, виходячи з двох чинників: розрахунок сил, необхідних для виконання визначених завдань (на цьому етапі розвідувальні органи повинні надавати детальні пояснення тим, хто приймає рішення про виділення відповідних коштів), і розміри фінансування. В Україні ж бюджетне планування найчастіше відбувається навпаки – виходячи з наявного штату і майна на балансі розвідоргану.

 

В основі цієї проблеми лежить успадкована спецслужбами від радянських часів традиція всіляко уникати будь-якого контролю під приводом секретності і відсутність економічної культури, науково-методичного забезпечення, практичного досвіду і – головне – політичного бажання займатися економічними обґрунтуваннями таємної діяльності. Слід зауважити, що у навчальних закладах СБУ і розвідувальних органів не ведеться навчання фахівців з економіки спеціальної (оперативної) діяльності.

 

Слід наголосити, що внутрішня прозорість бюджетного процесу означає зрозумілість і обґрунтованість для інстанції, які приймають відповідні рішення, того для чого саме, кому і у яких розмірах необхідно виділяти бюджетні кошти. Це зовсім не означає повної відкритості бюджетів спецслужб (у провідних демократичних державах, і навіть у Російській Федерації, оприлюднюється лише сумарний розмір видатків на спеціальну діяльність, без програмної класифікації та даних про розміри фінансування кожного із суб’єктів такої діяльності). Тобто, йдеться про те, щоб відкриті бюджетні запити супроводжувалися достатніми для усвідомленого прийняття рішень обґрунтуваннями необхідного ступеня секретності. Ці обґрунтування можуть міститися у паспортах відповідних бюджетних програм за умови впровадження для спецслужб особливої структури даних (можливо навіть різних для розвідувальних і правоохоронних органів). А опрацьовувати ці матеріали і ознайомлюватися з ними повинні фахівці з відповідним рівнем кваліфікації та допуском до державної таємниці.

Тому запровадження цього методу демократичного контролю потребує внесення певних змін в організаційно-правовий механізм управління спецслужбами.

 

Висновки і пропозиції

Створена в Укра