"Зміна пріоритетів у системі міжнародної безпеки під впливом світової фінансової кризи". Аналітична записка

Остання світова фінансово-економічна криза стала яскравим каталізатором прояву назрілих проблем світового розвитку не лише в економічній, але й геополітичній площинах. Система міждержавних взаємовідносин, яка протягом останніх десятиліть забезпечувала розвиток та надавала гарантії безпеки для більшості країн, вже не відповідає реаліям сьогодення. Це, зокрема, засвідчує хвиля акцій громадського протесту (аж до збройних конфліктів), що розгортається у світі, недостатня спроможність існуючих міжнародних інститутів ефективно вирішувати питання подолання поточних загроз та гарантування міжнародної безпеки.

 

Не зважаючи на зусилля світової спільноти, у останні десятиліття число і масштаби глобальних загроз не зменшилися, а навпаки – зросли. При цьому змінюється й їх пріоритетність. З початком світової фінансово-економічної кризи у 2008 р. на перший план вийшли питання забезпечення економічної стабільності, відновлення економічного зростання, посилення боротьби за обмежені світові ресурси.

 

Відповідні внутрішні орієнтири країн - основних гравців на міжнародній арені вже почали позначатися на їх зовнішній політиці та формувати нові тенденції у сфері міжнародної безпеки.

 

1. Питання побудови нового світового економічного порядку активно обговорюється на міжнародних зустрічах вищого рівня. Зокрема, найгостріші питання забезпечення глобальної економічної безпеки та встановлення нових «правил гри» порушувалися на останніх самітах країн «Великої двадцятки» (G20), АТЕС, ОБСЄ, а також на цьогорічному 41-му Давоському форумі.

 

Основним висновком зазначених зустрічей стало те, що система міжнародних економічних відносин, побудована на традиційних правилах та постулатах ринкової економіки (вільний рух товарів і капіталів, Ямайська валютна система тощо), виявила свою недосконалість у нових реаліях. Так, на тлі «валютних війн», що тривали у 2010 р. між Китаєм та США, відбулося значне посилення протекціоністських настроїв у світовому співтоваристві; зросла конкуренція за ринки збуту; постало питання про необхідність світової резервної валюти як альтернативи долару США, а також доцільність створення глобальної системи резервних ресурсів (енергетичних, продовольчих та ін.).

 

Крім того, розгорнулася широка дискусія щодо вибору між цінностями ліберальної капіталістичної системи та жорстко регульованою ринковою економікою.

 

Західні експерти наполягають, що США та ЄС мають дотримуватися існуючої системи цінностей, оскільки саме у ній вони досягли максимальних успіхів[1].

 

Суттєву конкуренцію цій системі на сьогодні складають, у першу чергу, соціалістичні країни Східної Азії (Китай, В’єтнам), які за останні роки в умовах жорсткого державного регулювання досягли значних економічних успіхів і увійшли до складу світових та регіональних лідерів.

 

2. Значне розшарування населення за рівнем життя у середині країн та між різними країнами, яке відбулося під впливом кризи, посилило у світовому співтоваристві розбіжності у поглядах на питання справедливості. Як відомо, порушення балансу у цій чутливій сфері може спровокувати прояви тероризму, зростання суспільної напруги.

 

Так, вагому роль у формуванні протестного потенціалу в переважній більшості країн Близького Сходу та Північної Африки  відіграли внутрішні чинники: вади внутрішнього соціально-економічного розвитку, які призвели до нерівномірного розподілу прибутків у середині суспільства та значного майнового розшарування населення, безальтернативність політичного устрою, який вичерпав свою ефективність, наявність корупції і зловживань, особливо в правоохоронних органах.

 

Слід враховувати, що характерною особливістю цих країн є наявність значної частки молодого населення (у віці 15-29 років), обмеженого в соціальній та економічній активності, внаслідок чого саме ця активна група населення стала найбільш сприятливим середовищем для поширення протестних настроїв.

 

3. На даний час гостро постало питання реформування глобальних інститутів, які виявилися неспроможними у сучасних умовах ефективно впливати на процеси забезпечення міжнародної безпеки у різних її проявах. Потенціал цих організацій не можна ігнорувати, враховуючи їх напрацьований досвід, правову базу, наявні кадрові та фінансові ресурси тощо. Проте таке реформування повинне враховувати зміну балансу сил в системі міжнародних відносин, що має відповідним чином відкоригувати формат представництва держав-учасниць та їх участь в управлінні діяльністю цих організацій.  

 

Переважна більшість існуючих міжнародних організацій була створена після другої світової війни. Вони були засновані країнами, які мали на той час найбільший вплив на систему міжнародних відносин, і їх основним завданням було задоволення власних національних інтересів. На сьогодні діяльність цих організацій об’єктивно не зорієнтована на подолання новітніх викликів і загроз, а структура їх управління вже не відповідає новому багатополярному формату міжнародних відносин.

 

З огляду на зростаючу актуальність питань забезпечення економічної безпеки у світі, все більш характерною стає тенденція економізації діяльності основних міжнародних інститутів.

 

На сьогодні ЄС демонструє наміри щодо посилення економічної інтеграції. Так, на саміті ЄС у Брюсселі (4 лютого 2011 р.) розглядався Пакт про підвищення конкурентоспроможності, запропонований Німеччиною та Францією, який передбачає гармонізацію корпоративних податків країн‑членів ЄС, запровадження єдиного пенсійного віку (67 років), ліквідацію механізму індексації заробітних плат, посилення відповідальності країн-членів ЄС за невиконання визначених бюджетних показників.

 

Крім того, продовжується формування інститутів ЄС, орієнтованих на забезпечення фінансової стабільності, зокрема, Європейської ради аналізу системних ризиків (European System Risk Board) та Європейської системи фінансових контролерів (European System of Financial Supervisors).

 

Відбувається перегляд принципів участі країн у діяльності МВФ, Світового банку, ЄБРР та інших міжнародних фінансових організацій, що зумовлено зміною балансу сил у світі.

 

Водночас, ОБСЄ, яка на сьогодні є одним з основних елементів архітектури європейської безпеки, демонструє низьку ефективність діяльності у нових умовах: наразі вона обмежується здебільшого питаннями функціонування демократичних інститутів та допомогою у врегулюванні кризових ситуацій на територіях її країн-членів. Проте ця організація намагається розширити сферу свого впливу за рахунок охоплення питань забезпечення фінансово-економічної безпеки та запобігання іншим актуальним глобальним ризикам і загрозам. Іншим словами, теж певної економізації своєї діяльності.

 

Прагнення НАТО адаптуватися до нового безпекового середовища на глобальному та регіональному рівнях відображені у новій Стратегічній концепції НАТО, прийнятій на саміті у Лісабоні у листопаді 2010 р. Маючи потужний воєнний потенціал та значний досвід у врегулюванні широкого спектру кризових ситуацій, НАТО має намір розширити сферу своїх повноважень, охопивши також питання енергетичної безпеки.

 

У рамках створення мережі центрів НАТО з удосконалення майстерності, 14 січня ц.р. у Вільнюсі засновано Центр енергетичної безпеки при МЗС Литви, що стало одним з перших кроків НАТО з розвитку потенціалу у сфері забезпечення енергетичної безпеки.

 

У лютому ц.р. Німеччина, Бразилія, Індія та Японія виступили з ініціативою щодо розробки пропозицій з реформування Ради Безпеки ООН, які будуть представлені на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні ц.р. і передбачатимуть деякі зміни у складі РБ ООН, а саме: зазначеним країнам має бути надане постійне членство, а також закріплене постійне представництво від Африканського регіону. Це засвідчує прагнення країн-членів зробити РБ ООН більш представницькою, ефективною і адекватною сучасним вимогам міжнародного суспільства.

 

Достатньо високу ефективність в умовах подолання фінансово‑економічної кризи виявили неформальні міждержавні угруповання, зокрема, G20. Саме у форматі таких організацій реалізуються найбільш актуальні на сьогодні тенденції глобального управління, а саме: підвищення ролі та значення  у системі міжнародних відносин країн, що розвиваються, а також недержавних суб’єктів (зокрема, неурядових організацій, крупного бізнесу, релігійних організацій тощо).

 

Хоча консенсусний підхід до ухвалення рішень та політична воля лідерів країн-учасниць G20 сприяли оперативній реалізації необхідних глобальних антикризових заходів, у дальшому недостатня легітимність діяльності цього та інших неформальних міжнародних об’єднань можуть створити певні проблеми, пов’язані, у першу чергу, з необов’язковістю виконання прийнятих рішень, відсутністю постійно діючих органів координації та контролю, надійних зв’язків із компетентними національними органами.

 

4. Перехід до формування міждержавних відносин на принципі багатополярності, який остаточно утвердився після фінансово‑економічної кризи, зумовив значне посилення тенденцій регіоналізму в світі.

 

Цьому сприяла не лише необхідність пошуку взаємовигідних економічних рішень, але й ментальна, культурна та історична близькість сусідніх держав. Представники одного регіону мають більше спільного у поглядах на питання гарантування суверенітету, дотримання законності, справедливості, що дає можливість швидше знайти компроміс, необхідний для визначення та реалізації єдиної політики для досягнення спільних цілей.

 

З метою захисту національних інтересів від зовнішнього впливу, який був особливо відчутним під час кризи, країни, що є новими центрами зростання, більше інвестують у розвиток регіональних механізмів співпраці, посилюючи тим самим своє регіональне лідерство.

 

На тлі слабкості та неефективності більшості глобальних інститутів за останні роки значно посилилося регіональне співробітництво на інституційному рівні. Так, суттєву роль у Східноазійському регіоні відіграє АСЕАН; значні надії покладаються на Африканський Союз, Нове партнерство в інтересах розвитку Африки, деякі субрегіональні африканські організації; менш активними, але такими, що мають високий потенціал, залишаються об’єднання південноамериканських країн УНАСУР та МЕРКОСУР. Водночас, така регіональна інституція як Ліга арабських держав досі не змогла зіграти належну роль у врегулюванні Лівійської кризи.

 

У той же час, крім ЄС, на сьогодні немає інших прикладів настільки інтегрального об’єднання країн, коли йдеться про делегування частини суверенітету. Більшість з існуючих регіональних об’єднань (союзів) дотримуються принципу невтручання у внутрішні справи учасників, мають неформальний характер і низький рівень інституціалізації.

 

5. Посилення регіоналізму та спрямування більшістю країн основних зусиль на розв’язання внутрішніх проблем не сприяють вирішенню актуальних питань глобального розвитку.

 

На тлі успішної діяльності регіональних організацій з питань економічного співробітництва, реалізації спільних інфраструктурних проектів, культурного обміну тощо існує низка проблем, для вирішення яких необхідна консолідація зусиль на глобальному рівні. Це, насамперед, стосується подолання загроз, пов’язаних зі зміною клімату, посиленням дефіциту енергетичних, водних та продовольчих ресурсів, зростанням рівня нестабільності у світі, поширенням небезпечних хвороб, тероризму та організованої злочинності, кібер-загроз тощо.

 

Проте ставлення більшості країн до вирішення глобальних проблем  дещо змінилося після світової фінансово-економічної кризи. Низка країн (у першу чергу, Східної Азії) отримала певні конкурентні переваги, якими вони намагаються скористатися задля посилення позицій регіонального або світового лідерства і якими не бажають поступитися заради досягнення глобальних цілей. Натомість більшість країн Європи та США досі не подолали складні проблеми внутрішнього соціально-економічного розвитку, які потребують значної уваги з боку керівництва країн та фінансових ресурсів.

 

Зокрема, за умов жорсткої бюджетної економії та пріоритетності вирішення проблем внутрішнього розвитку низка розвинених країн та міжнародних організацій змушена переглянути свої плани щодо фінансування програм допомоги країнам з низькими доходами.

 

Хоча провідні донори іноземної допомоги – США, Німеччина, Великобританія – мають досить амбітні плани щодо нарощування обсягів такої допомоги, проте вони не мають достатньої підтримки громадськості, що ставить під сумнів можливість їх реалізації у повному обсязі.

 

Так, за даними Організації економічного співробітництва і розвитку у 2009 р. США виділили іноземної допомоги в обсязі 28,8 млрд дол. США (0,21 % ВВП), що на 6,1 % більше, ніж у попередньому році, Німеччина - 12,1 млрд дол. США (0,35 % ВВП), що на 11,3 % більше, ніж у попередньому році, Великобританія - 11,5 млрд дол. США (0,52 % ВВП), що на 14,5 % більше, ніж у попередньому році[2].

 

За даними дослідження центру Pew Research, у лютому 2011 р. 45 % американців вважали необхідним знизити витрати на іноземну допомогу країнам з низькими доходами (проти 34 % у 2009 р.). За даними організації YouGov.com у жовтні 2010 р. 47 % британців виступали за скорочення обсягів іноземної підтримки[3].

 

З метою підвищення ефективності розподілу іноземної допомоги та підвищення привабливості відповідних програм для країн-донорів, експерти, зокрема, з Європейського центру з досліджень безпеки ім. Дж.К. Маршалла[4], рекомендують об’єднати відповідні американські та європейські програми допомоги та більше ув’язувати їх реалізацію з необхідністю придбання країнами-реципієнтами необхідних товарів та послуг в країнах-донорах.

 

З іншого боку, посилення боротьби за обмежені природні ресурси, яке відбулося під час кризи, сприяло розвитку та активному запровадженню інноваційних ресурсозберігаючих технологій, пошуку альтернативних джерел енергоресурсів, що робить використання обмежених для значної частини країн фінансових ресурсів більш ефективним і раціональним.

 

6.     На тлі загострення суперечностей між країнами в економічній сфері, посилення конкуренції за світове та регіональне лідерство, а також  поступового перерозподілу потенціалу у військовій сфері на користь нових центрів зростання (насамперед, в Азії) на тлі проведення такими країнами чи групами країн більш агресивної зовнішньої політики зростає загроза розгортання нової «гонки озброєнь» у світі. При цьому слід враховувати, що активне використання новітніх технологій у військовій справі суттєво збільшує ризики у цій сфері.

 

За останні роки відбулося значне зростання воєнного потенціалу країн Азійсько-Тихоокеанського регіону. Активних заходів з посилення обороноздатності та військового будівництва вживають, зокрема, Китай, Індія, Південна Корея та Республіка Корея.

 

Оборонний бюджет Китаю за останні 4 роки зріс удвічі (за офіційними даними). Державним бюджетом КНР на 2011 р. передбачені витрати на оборону на рівні 91,5 млрд дол. США, що на 12,7 % більше, ніж у попередньому році (2010 р. – 78,3 млрд дол. США, 2007 р. – 45 млрд дол. США). При цьому слід враховувати, що за оцінками американських експертів, Китай занижує дані про власні оборонні витрати.

 

При цьому, за даними генерального  секретаря НАТО Андерса Фог Расмуссена, протягом 2009-2010 рр. сумарний воєнний бюджет країн-членів НАТО знизився на 45 млрд дол. США.

 

Запроваджені країнами ЄС та США антикризові заходи жорсткої бюджетної економії змусили їх підняти питання про подальше скорочення своїх оборонних бюджетів. Така ситуація викликала значне занепокоєння як експертів, так і громадськості, щодо можливого послаблення Північноатлантичного альянсу на фоні зростання нестабільності у світі.

 

Адміністрація США нещодавно оголосила про свої плани зменшити протягом наступних п'яти років витрати на оборону на 78 млрд дол. США. Але таке скорочення у цілому відповідає середньому рівню інфляції і дозволяє виділяти, як і раніше, приблизно 720 млрд дол. США на потреби Пентагону. Презентуючи у Конгресі проект державного бюджету США на 2011-2012 рр., президент США Б. Обама запропонував «заморозити» на 5 років деякі бюджетні програми, не пов’язані напряму із забезпеченням національної безпеки і дещо скоротити витрати на військові операції в Афганістані та Іраку. При цьому проектом передбачений обсяг воєнного бюджету на рівні 728,4 млрд дол. США, що на 28 млрд дол. США більше, ніж у поточному році. У цілому, навіть якщо мова не йде про значне скорочення воєнного бюджету США, темпи його зростання знижуються.

 

Прем'єр-міністр Великобританії Девід Кемерон заявив про зниження витрат на оборону протягом наступних чотирьох років на 7,5 %. При цьому очікується скорочення чисельності сухопутних військ, ВВС та ВМС.

 

Канцлер Німеччини Ангела Меркель оголосила про плани скоротити річний оборонний бюджет протягом наступних трьох років на 8,4 млрд євро та чисельність збройних сил з 250 000 до 185 000 з одночасним припиненням набору до армії.

 

У той же час, відповідно до дослідження центру Pew Research, проведеного у лютому 2011 р., менше 30 % американців підтримують скорочення військових витрат, натомість 31 % американців прагнуть їх збільшення. Опитування, проведене організацією YouGov.com у Великобританії у жовтні 2010 року, показало, що значна більшість (59 %) опитаних вважає скорочення витрат на оборону неприйнятним, а 48 % опитаних оцінює заплановане скорочення як занадто велике[5].

 

Крім того, останнім часом у середині НАТО спостерігається тенденція до пріоритетності національних інтересів над загальними у питаннях, що стосуються розміщення воєнних замовлень. Така ситуація не сприяє підвищенню рівня взаєморозуміння між основними членами НАТО та збереженню його провідної ролі у світі у питаннях забезпечення міжнародної безпеки.

 

Так, нещодавно Пентагон обрав для виконання контракту з виготовлення військових літаків на суму 35 млрд. дол. США саме національну компанію Boeing, а не її конкурента ‑ європейську компанію EADS[6].

 

Розуміючи необхідність жорсткої економії бюджетних ресурсів, воєнні експерти закликають керівників провідних країн-членів НАТО замислитися над тим, щоб наслідки цієї економії не стали загрозливими для безпеки Європи та Північноатлантичного регіону і не спричинили конфронтації всередині НАТО.

 

На нараді міністрів оборони країн НАТО, яка відбулася у березні ц.р. у Брюсселі, генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен запропонував перейти до застосування принципів «Smart оборони», що передбачає не збільшення витрат на воєнні потреби, а «більш розумне» їх використання. Він також закликав продовжити реформи та інвестування у критичні компоненти оборонного потенціалу, важливі для майбутнього.

 

Незважаючи на те, що економіка України у значній мірі інтегрована у світове господарство, вплив нашої країни на прийняття рішень у системі міждержавних відносин та міжнародної безпеки є, на жаль, незначним. Крім вирішення складних внутрішніх проблем соціально‑економічного розвитку, перед Україною стоїть нелегке завдання забезпечення власної безпеки в умовах зростаючих новітніх викликів і загроз, які мають транскордонний асиметричний характер. Для України, як позаблокової держави, суттєво ослабленої фінансово-економічною кризою, вирішити таке завдання самостійно буде вкрай складно. З огляду на це, все більшої актуальності набуває питання отримання для країни додаткових зовнішніх гарантій безпеки.

 

Значний інтерес для України має можливість участі в обговоренні формату створення єдиного євроатлантичного і євразійського простору безпеки. Проте з огляду на складний характер такої дискусії, Україні не слід розраховувати на швидкі результати.

 

Вирішенню питання отримання додаткових зовнішніх гарантій безпеки сприятиме також активна участь України в обговоренні шляхів реформування основних безпекових інститутів, таких як ООН, ОБСЄ, НАТО. Зокрема, нашою державою могли б бути запропоновані нові механізми забезпечення регіональної та глобальної безпеки з питань роззброєння, забезпечення ядерної безпеки тощо. Йдеться, у т.ч. про створення в Європі зони, вільної від ядерної зброї. Україна послідовно виступає за юридичне закріплення гарантій безпеки для позаблокових держав, а також тих, що добровільно відмовилися від ядерних арсеналів.

 

Позаблоковий статус, проголошений Україною, не виключає її співробітництва з військово-політичними союзами. При цьому позитивним сигналом для України у контексті збільшення її безпекового потенціалу є висновок, зафіксований у Декларації Лісабонського саміту НАТО, про те, що «стабільна, демократична і економічно процвітаюча Україна є важливим фактором євроатлантичної безпеки», а також наміри Північноатлантичного альянсу «продовжувати розвиток партнерства з Україною і Грузією в рамках Комісії Україна-НАТО і Комісії Грузія НАТО на основі рішень, прийнятих на Бухарестському саміті НАТО в 2008 році і враховуючи євроатлантичну орієнтацію чи прагнення кожної із цих країн».

 

Крім того, генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен під час візиту в Україну у лютому ц.р. зазначив, що не виключає можливості залучення України до процесу створення стратегічної системи ПРО НАТО в Європі.

 

У той же час, занепокоєння в Україні має викликати зниження інтересу до проекту «Східного партнерства» з боку провідних країн ЄС – Німеччини і Франції, які аргументують це згортанням демократичних перетворень у країнах Східної Європи. Проте, активізація діяльності Веймарського трикутника (В3), який у ході саміту, що відбувся у Варшаві 7 лютого ц.р., визначив одним з пріоритетів своєї діяльності розширення співробітництва з країнами Східної Європи (включаючи Росію), надає Україні шанс для поглиблення взаємовідносин з ЄС. Зокрема, на зазначеному саміті В3 було підтримано позицію Польщі щодо доцільності запрошення керівників східноєвропейських країн для переговорів у форматі В3 у якості спостерігачів, а також підкреслено  необхідність підтримки України у проведенні політичних та соціально-економічних реформ.

 

Головування Польщі у ЄС у другій половині ц.р. також збільшує можливості України для реалізації її євроінтеграційних планів.

 

Проте, крім забезпечення сприятливого зовнішнього безпекового середовища, Україна має привести власний сектор безпеки і оборони у відповідність з вимогами часу. Реформування цього сектору має бути системним і комплексним, передбачаючи, зокрема, створення ефективної нормативно-правової бази, ефективне використання ресурсів і коштів виключно за цільовим призначенням, акцентоване використання ресурсів на підготовку військ і сил тощо. Сприяти вирішенню цього складного завдання буде якнайшвидше прийняття та початок реалізації таких важливих програмних документів як Стратегія національної безпеки та Воєнна доктрина.  

 

Висновки і пропозиції

1. Після світової фінансово-економічної кризи суттєво змінилися підходи до формування системи міжнародних відносин. При визначенні зовнішньої політики держав все частіше на перший план виходять питання економічної доцільності та забезпечення внутрішньої економічної стабільності.

 

2. Нагальним питанням для світового співтовариства є побудова нового економічного порядку, оновлення принципів та механізмів глобального управління, що надасть можливість знизити ризики і загрози для глобальної економічної безпеки.

 

3. Під впливом світової фінансово-економічної кризи відбулося посилення ризиків та виникнення нових загроз для  міжнародної безпеки, а саме:

- значне розшарування населення за рівнем життя у середині країн та між різними країнами посилило у світовому суспільстві розбіжності у поглядах на питання справедливості, спровокувало хвилю акцій громадського протесту, які на початку 2011 року досягли максимального розмаху в країнах Північної Африки та Близького Сходу;

- посилилася економічна та конфліктна міграція, а після природної катастрофи в Японії можуть зрости масштаби і екологічної міграції;

- необхідність захисту національних економічних інтересів посилює протистояння між країнами і у військовій сфері, яке загрожує перерости у нову світову «гонку озброєнь»;

- суттєво зросла та стала більш агресивною конкуренція за обмежені природні ресурси, у першу чергу, енергетичні, водні, продовольчі.

 

4. На даний час відчувається криза більшості існуючих глобальних інститутів, становлення яких відбувалося одразу після другої світової війни. Багатополярність та необхідність адаптації до нового безпекового середовища, актуальних викликів та загроз потребує нового формату міжнародного співробітництва, який наразі тільки формується.

 

5. Посилення регіоналізму та спрямування більшістю країн основних зусиль на розв’язання проблем внутрішнього розвитку суттєво обмежують можливості вирішення актуальних проблем глобального розвитку, як то зміна клімату, бідність, поширення небезпечних хвороб, кіберзлочинності тощо. У зв’язку з цим все більш актуальним стає питання пошуку альтернативних джерел фінансування глобальних потреб, а також більш раціонального використання наявних фінансових ресурсів.

 

6. Україна не є сильною державою у системі міжнародних відносин. Як позаблокова держава, суттєво ослаблена фінансово-економічною кризою і кризою системи державного управління, Україна потребує додаткових зовнішніх гарантій національної безпеки. Досягненню цієї мети сприятиме активна позиція України в обговоренні шляхів реформування глобальних безпекових інститутів, зокрема, ООН, ОБСЄ і НАТО, формату створення єдиного євроатлантичного і євразійського простору безпеки.

 

7. Для зміцнення позицій України у системі міжнародної безпеки мають бути максимально ефективно використані шанси, які надає:

- майбутнє головування України в ОБСЄ у 2013 р.;

- головування Польщі в ЄС у другому півріччі 2011 року.

 

8. Для того, щоб розпочати реалізацію складних завдань у сфері реформування сектору безпеки і оборони, Україна потребує якнайшвидшого прийняття нових Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини. Ефективна реалізація зазначених документів разом з іншими чинниками сприятиме посиленню позицій України у сфері міжнародної безпеки.

 

9. При підготовці проекту рішення РНБОУ «Про виклики та загрози національній безпеці України на 2012 рік» необхідно врахувати зміни, які відбулися у системі міжнародної безпеки під впливом світової фінансово-економічної кризи, зокрема, стосовно пріоритетності ризиків і загроз, виникнення нових викликів та механізмів їх подолання.

 

Відділ глобалістики та безпекових стратегій

(О. Резнікова)