"Основні тенденції та ризики протестних настроїв в українському суспільстві". Аналітична доповідь

Анотація

 

Розглянуто ризики для суспільства і держави у зв’язку із проявами протестних настроїв та протестними діями громадян України. Проаналізовано динаміку протестних акцій в останні роки, а також проблеми реалізації права громадян на мирні збори.

 

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА РИЗИКИ ПРОТЕСТНИХ НАСТРОЇВ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

 

Низька ефективність розв’язання органами державної влади проблем в основних сферах (соціальній, екологічній, освітній, охорони здоров’я тощо) протягом тривалого періоду змушує громадян вдаватись до протестних дій. Йдеться як про посилення протестних настроїв в суспільстві, так і про кількісне зростання публічних акцій. Отже, актуальності набуває завдання не лише моніторингу кількості, але й визначення «тональності» протестів в українському суспільстві, факторів, що спричиняють стрімке переростання загального рівня невдоволення безпосередньо у масові протестні дії.

 

Специфіку протестних настроїв, зазвичай, вважають самодостатнім індикатором ефективності політичної і правової системи, одним із основних показників довіри населення до державної влади. Зрештою, політико-правовий контекст реалізації права громадян на мирний протест неодмінно позначається на розвиткові громадянського суспільства. Поширення протестних настроїв і наростання соціальної напруги в українському суспільстві є загалом реакцією на соціально-економічні проблеми та пов’язані з ними очікування громадян, на загострення конфліктів в політико-ідеологічній площині.

 

Реагування та розв’язання проблемних ситуацій, що виникають в державній політиці відбувається доволі часто в режимі «гасіння пожеж». Водночас, бракує попередніх оцінок та прогнозів щодо ймовірної реакції суспільства, окремих соціальних груп на конкретні політичні рішення. Додатковим подразником стає звуження умов реалізації права громадян на мирні збори, адже Конституцією України гарантовано право громадян «збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Отже, винятково важливими є політико-правові умови реалізації громадянами права на протест, тобто ті можливості, які їм надає законодавство у відстоюванні ними своїх прав, інтересів, свобод та, що головне, практика їх втілення. Як свідчать результати соціологічних опитувань, у разі порушення прав і свобод, найбільш ефективними засобами їх захисту громадяни схильні вважати збирання підписів під колективними петиціями, законні мітинги і демонстрації, участь у передвиборчих кампаніях, пікетування державних установ, відмову виконувати рішення адміністрації, органів влади, а також погрожування страйком, несанкціоновані мітинги і демонстрації[1].

 

Значна частина протестів супроводжується висуненням конкретних вимог, пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, комунальних і приватних підприємств, інших суб‘єктів соціально-владних відносин. У цьому контексті, на зростання рівня протестних настроїв та, власне, протестних дій безпосередньо впливає те, наскільки ефективними є форми донесення до органів державної влади позиції громадян з певного питання. Це стосується звернень до органів державної влади, громадських слухань, консультацій з громадськістю, соціального діалогу тощо. Разом з тим, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, пікетів, страйків, походів з метою захисту прав чи обстоювання інтересів значною мірою відбувається за ініціативи та підтримки громадських організацій та рухів, профспілок, політичних партій.

 

Для оцінки динаміки зростання протестного рівня в останні роки та виявлення основних тенденцій необхідними є не тільки кількісні показники. Адже загальна кількість протестних подій (та кількості учасників) може бути наближена до середніх показників та відтворювати картину попередніх років. Тому, протести мають відслідковуватись за регіональним розподілом, змістом гасел і вимог, що висуваються. Особливу увагу привертають протести, що супроводжуються правопорушеннями, радикалізацією риторики, стихійністю.

 

Не менш актуальним є питання щодо способів реагування органів державної влади на протестні події. В українському суспільстві більшість протестів мають мирний, конвенційний характер. Водночас, моніторингові дослідження, які здійснюють правозахисні громадські організації, свідчать про таку небезпечну тенденцію останніх років, як збільшення випадків застосування тиску та сили представниками правоохоронних органів щодо учасників та організаторів масових зібрань[2]. У цьому контексті, варто звернути увагу на те, що громадяни переважно негативно оцінюють діяльність правоохоронних органів в Україні. Так, діяльність міліції позитивно оцінюють 26 % респондентів, негативно – 64 %; діяльність прокуратури позитивно – 23 %, негативно – 64 %; діяльність судів – позитивно 20 %, негативно – 69 %[3].

 

Надкритичною, останнім часом, стає кількість заборон щодо запланованих мирних заходів. Систематичного характеру набувають заборони на проведення акцій протесту[4]. У зв’язку із цим, відкритим залишається питання доцільності покладати функції дозволу/заборони проведення мирних зборів виключно на органи місцевої влади. У такому разі, лише через суд або протести прокуратури через скасування відповідних рішень місцевих органів вдається відстоювати право громадськості на проведення мирного зібрання. В Україні цей механізм є недосконалим, враховуючи загальний рівень ефективності правової системи та довіри в суспільстві до неї.

 

Відповідно до Основного Закону, встановлення законодавчих обмежень в реалізації права громадян на мирні зібрання може бути обумовлено тільки «інтересами національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей»[5]. Отже, сила протидії є непропорційною при співставленні із тими загрозами, потенційними та реальними, які виникають в процесі протестних акцій. Про це опосередковано можуть свідчити дані моніторингових досліджень: за своєю тактикою 82 % протестів у 2011 р. мали конвенційний характер, 14 % – конфронтаційний, 4 % – насильницький[6].

 

Перешкоджання проведенню мирних зборів, а також застосування сили щодо учасників фактично призводить до подвійного порушення прав і свобод людини і громадянина, змушує їх шукати додаткові правозахисні механізми. Актуальним є питання відповідальності представників органів державної влади, які перешкоджають реалізації конституційного права громадян.

 

З боку органів державної влади більшої уваги потребує відстеження рівня суспільно-політичної активності в українському суспільстві, виявлення простестного сегмента, ідентифікація причин, що спонукають громадян до протестів.

 

Очевидною є проблема здійснення обліку кількості протестних акцій, що пов’язано із невизначеністю на законодавчому рівні поняття мирних заходів (зібрань) та порядку їх проведення. На сьогодні ведеться узагальнена статистика усіх масових заходів за участі значної кількості громадян, тобто, всіх заходів громадсько-політичного, релігійного, культурного та іншого характеру, що відбуваються за ініціативи політичних партій, суспільних рухів, громадських об‘єднань, релігійних конфесій, окремих громадян. Узагальнена статистика не повністю ілюструє масштабність (за кількістю учасників) і тривалість протестних подій. Крім того, низку застережень викликають поширені терміни «законні/незаконні», «санкціоновані/несанкціоновані» акції протесту, оскільки, вони не мають достатнього нормативно-правового визначення.

 

У виявленні мотиваційної основи протестних настроїв в українському суспільстві останніми роками виразною є наступна тенденція: більшість (60 %) протестних акцій пов’язана із соціально-економічними питаннями, меншою мірою – з ідеологічними й політичними (25 %), а також з питаннями захисту прав людини (17 %)[7]. Отже, причини протестних акцій обумовлені передусім тими питаннями, які найбільше турбують українських громадян. Найбільше їх непокоять питання безробіття, економічного розвитку, корупції і свавілля влади, рівня цін, міцності національної валюти, соціальних стандартів, охорони здоров’я та екології, політичної стабільності[8]. Готовність брати участь у законних акціях протесту (мітингах, демонстраціях, пікетуваннях) громадяни висловлюють в разі невиплат зарплат, через їх низький рівень, масового скорочення робочих місць, проявів беззаконня і свавілля органів влади, порушення законних прав громадян[9]. Втім, усвідомлені загрози не обов’язково спонукають громадян до протестних дій: готовність брати участь в масових виступах (мітингах, демонстраціях) проти падіння рівня життя висловили 28,3 % опитаних громадян, тоді як 50,1 % схилялись до того, щоб не брати в них участі, 21,4 % вагалися із відповіддю[10].

 

Не завжди можливо у протестному сегменті виявити та відрізнити реальні та удавані наміри, завдання, міру конструктивності, пріоритет політичних чи інших групових інтересів або обстоювання прав і свобод. Вирішення цього завдання ускладнюється з огляду на прояви псевдопротестів, за організаційного, адміністративного, фінансового сприяння певних політичних партій (політичних сил), які за формою нагадують акції невдоволення громадян, але фактично є технологією досягнення групових чи особистих інтересів.

 

Слід підкреслити, що не завжди можна відслідкувати пряму кореляцію між високим рівнем протестних настроїв в суспільстві та наростанням протестів. Так само, не завжди збігаються за динамікою оцінки громадянами ймовірності виникнення акцій протесту та ймовірності особистої участі в них [11] [12].

 

Протестний потенціал українського суспільства може бути оцінений на підставі заміру так званого балансу протестних прогнозів. Так, 55 % опитаних українських громадян прогнозували, що в 2012 р. кількість протестів, пов’язаних із економікою збільшиться, тоді як 6 % – прогнозували їхнє зменшення, 20 % – декларували незмінність у протестної ситуації в країні, 19 % – вагалися із відповіддю. В загальному ж рейтингу Україна посідає 11-ту позицію, тобто є наступною після десяти країн з високим показником протестних прогнозів. В цілому, такий показник перевищує середній (як у співставленні із іншими країнами, так і у співставленні з попередніми роками в Україні) та свідчить про досить високий протестний потенціал[13].

 

При аналізі динаміки аналогічних показників за усі роки незалежності України виразною є тенденція до зростання цього показника у передвиборний період – напередодні проведення парламентських/президентських виборів. Слід зазначити, що серед країн із найвищими та найнижчими показниками протестних прогнозів є і найбільш розвинуті країни, і країни, що розвиваються, із складною політичною та економічною ситуацією. В цьому сенсі, високий протестний потенціал можна пояснити як зростанням громадської активності, демократичного розвитку країни, так і невдоволенням громадян певними явищами і подіями.

 

Враховуючи показники загального рівня готовності громадськості до протестів, виокремимо низку ризиків для суспільства і держави, що пов’язані із протестними діями.

– Слабка прогнозна і просвітницька складова державної політики в Україні ускладнює розв’язання питань в соціальній, економічній, екологічній та інших сферах, спричиняє зменшення рівня довіри та схвалення суспільством державної політики, поширення протестних настроїв.

– Постійний високий «протестний градус», стан нестійкої рівноваги в суспільстві можуть спонукати державні інституції до прийняття невиважених політичних рішень. Водночас, низький рівень довіри громадян до органів державної влади обумовлює несприйняття суспільством будь-яких ініціатив, навіть прогресивних, з боку органів державної влади. За такої ситуації настрої невдоволення громадян можуть швидко переходити з локального на загальнонаціональний рівень, поширюватись з окремих соціальних груп чи категорій громадян на суспільство в цілому, переростати у масштабний загальнонаціональний страйк.

– Розвиток конфліктних форм протестної громадянської активності (з деструктивними проявами і наслідками) перетворює їх на малокеровані. Інтенсифікація протестів, що супроводжуються правопорушеннями, підвищує рівень соціальної напруги, дискредитує конструктивні форми громадського протесту.

– Перешкоджання проведенню мирних протестів з боку органів влади, непропорційне реальним загрозам, домінує на тлі низької ефективності реалізації ними соціальної, правоохоронної та інших функцій. Вочевидь, державна політика має спрямовуватись на обмеження та заборону протестних акцій, що несуть деструктивні гасла і заклики насильства, ксенофобії, ідеологій тоталітаризму тощо.

– Застосування жорстких форм, до яких вдаються представники правоохоронних органів до учасників протестів є потужним подразником у відносинах між громадянами і органами державної влади, що негативно позначається на рівні довіри до влади в цілому. За всієї очевидності небезпечних наслідків від утисків та систематичних заборон мирних протестів така тенденція стає дедалі виразнішою.

– Брак ефективного політичного діалогу та політичної конкуренції, фактично відсутність інституту політичних дебатів в електоральному процесі позбавляє громадськість впливу на політичний та виборчий процес та змушує вдаватись до протестних дій.

– Недосконалість законодавства щодо реалізації права громадськості на мирні протести, неврегулюваність питання функціональних повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування в цій сфері та інші фактори негативним чином впливають на розвиток діалогу громадськості із органами влади.

– Диспропорція між відповідальністю представників органів державної влади та місцевого самоврядування та відповідальністю власне громадян за порушення в процесі реалізації права на мирні збори поглиблюється. Так, громадяни в разі участі у протестних акціях притягаються до відповідальності та зазнають утисків, тоді як, випадки відповідальності представників органів державної влади у разі перешкоджання проведенню протестних акцій або їх безпідставних заборон є поодинокими.

 

Висновки та рекомендації:

1. При змінах конституційно-правових умов реалізації права на мирні збори їх звуження є неприпустимим. Більш сприятливі умови реалізації прав і свобод людини і громадянина, в тому числі права на мирні збори, мають гарантуватися та забезпечуватися у разі оновлення Конституції (зокрема, при підготовці проектів конституційних змін Конституційною Асамблеєю) та у разі прийняття відповідних законів. При досягненні визначеності нормативно-правового регулювання мирних зборів, встановленні належних правових умов слід дотримуватись міжнародних та європейських стандартів, чітких зобов’язань в контексті євроінтеграційних прагнень України.

 

2. Розв’язання назрілого питання визначеності правових умов реалізації права на мирні збори, на нашу думку, можливе у короткотерміновій перспективі. Принципово важливим є врегулювання в тексті нової редакції законопроекту про порядок організації і проведення мирних заходів деяких спірних положень, що стосуються термінів повідомлення про проведення, місця проведення, переліку підстав для обмежень, оскарження в судді заборон, проведення мирних зборів без повідомлення, прав та обов’язків організаторів та учасників мирних зборів, меж повноважень органів державної влади, які надають згоду на їх проведення, меж повноважень органів внутрішніх справ при проведенні мирних зборів. Ухваленню відповідного закону Верховною Радою обов’язково має передувати дискусія із залученням громадськості, оскільки це питання має винятково важливе суспільне значення, безпосередньо стосується реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. В цілому, позиція громадськості стосовно законопроекту «Про порядок організації та проведення мирних заходів» (№ 2450) є артикульованою і містить низку слушних застережень[14].

 

3. Підготовка Верховною Радою даного законопроекту передбачає врахування рекомендацій Венеціанської Комісії та законопроекту Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права про свободу мирних зібрань. Це забезпечується участю Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства в супроводі його у Верховній Раді та є одним з першочергових заходів щодо реалізації Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, а також прямо кореспондується із виконанням плану дій, пов‘язаних із впровадженням в Україні Ініціативи «Партнерства «Відкритий Уряд». Реалізація цих заходів значною мірою сприятиме акумулюванню пропозицій і застережень до законопроекту, досягненню балансу між максимальними можливостями реалізації права громадян на мирні збори та мінімізацією ризиків і загроз суспільству та державі.

 

4. Для ефективного аналізу і прогнозу розвитку суспільно-політичних процесів на загальнодержавному та місцевому рівнях вважаємо за необхідне вдосконалення методики моніторингів мирних зібрань, протестних акцій, які мають регулярно проводитися відповідними структурними підрозділами органів центральної та місцевої  виконавчої влади, у межах їх повноважень. При цьому, моніторинг не повинен зводитись лише до формальних показників фіксації їхньої кількості, а також численності учасників, регіону, місця проведення. Протестний сегмент, зокрема вимоги і гасла, що висуваються в протестних діях, є певним зрізом громадської думки та мають відслідковуватись і враховуватись органами центральної та місцевої виконавчої влади.

 

5. Інтенсифікація різних форм зворотного зв’язку здатна в короткі терміни мінімізувати кількість протестів та в цілому понизити «градус напруги» в українському суспільстві, відносинах між громадянами та органами державної влади. Йдеться про ефективні консультації з громадськістю, громадські слухання, соціальний діалог, реальне врахування громадської думки при прийнятті політичних рішень та реалізації державної політики.

 

Відділ стратегій розвитку громадянського суспільства

(Г.О. Палій)