"Особливості функціонування українських політичних партій як акторів українського політичного ринку". Аналітична записка

Анотація

 

В записці проаналізовано сутність українських партійних організацій, принципи їхньої діяльності в рамках політичного ринку, показано їхній субституціональний характер. Розглянуто вплив типу електоральної системи на формування партійного поля.

 

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЯК АКТОРІВ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РИНКУ

 

Процес форматування української політичної системи характеризується перманентними ускладненнями, оскільки він першочергово здійснювався як копіювання західного зразка без установлення відповідних інституціональних компонентів та розуміння їхньої сутності. Зокрема, ключові недоліки були закладені у процесі побудови партійної системи. Формуючись як багатопартійна слабоінституціоналізована[1] система, партійна система України з часом не стала стабільною, не набула спроможності бути якісним ресурсом формування органів державної влади. Натомість вона перетворилася на квазіпартійну систему, в якій домінують неформальні механізми взаємодії на ринку владних ресурсів. Тобто успіх модернізації зумовлений не перенесенням конкретної успішної моделі, оскільки вони в рамках локальних політичних культур працюють по-різному, а імплементація готової моделі є ефективною лише тоді, коли наявні політичні інститути забезпечують ефективність даної моделі.

 

Процес становлення партійної системи України значною мірою схожий на відповідні процеси у пострадянських недемократичних режимах, що відзначалися спробами формування системи представництва інтересів електорату «згори». Звичайно, такий крок потребує консолідації еліт на основі їхньої силової деавтономізації («політична раціоналізація згори») чи революційний сценарій (тобто «силова раціоналізація знизу»). Однак ні перший, ні другий сценарій не були реалізовані повною мірою, а у даному процесі взяли участь автономізовані еліти, що не призвело до розбудови повноцінної партійної системи. На політичному просторі стихійно формувалися партійні утворення, що могли за певних умов стати повноцінними політичними партіями. Але процес їхнього формування було заміщено субституюванням партійного поля через те, що фінансово-промислові групи, які потребували стійкої владної підтримки власного бізнесу, намагалися отримати певні преференції незалежно від електоральних циклів. Це стало можливим шляхом підтримки бізнесом де-факто неінституціоналізованих політичних сил, вписаних у систему неформального розподілу впливів і привілеїв.

 

Водночас етап реальної інституціоналізації системи так і не було пройдено, що призвело до викривлення самої сутності політичних партій. Причина неефективності партійних організацій як таких полягала в тому, що вони являли собою поєднання сили та слабкості. Їх могла підтримувати значна частина електорату на загальнонаціональному рівні, однак вони разом із тим не були достатньо організаційно впорядкованими (наприклад, Народний Рух України), або ж навпаки, могли бути оптимально організаційно впорядкованими, однак сповідували ідеї, що підтримувалися лише невеликою електоральною групою (наприклад, Конгрес українських націоналістів, КПУ).

 

Таким чином, сучасне партійне поле України складається з акторів, які не є повною мірою політичними партіями, а скоріше партійними субститутами[2], оскільки не виконують характерні для інституту політичних партій у демократичних країнах завдання.

 

1. Теоретичні аспекти функціонування політичних партій

Основними функціями політичних партій (таких, що сформувалися по завершенні процесу їх інституціоналізації у західних державах) є владно-організаційна та електоральна. Перша полягає в тому, що партії є ключовим гравцем на ринку влади, оскільки переважно політичні партії виступають ресурсом формування парламенту, а отже і парламентської більшості, символічним ресурсом у висуненні та підтриманні кандидатів у президенти; прем’єр-міністр також є представником певної політичної партії, тож його партійна належність впливає на взаємовідносини з президентом. Електоральна функція політичних партій полягає в тому, що вони покликані представляти інтереси окремих електоральних груп, тобто виступати посередником між електоратом і державною владою у процесі формування, агрегації, артикуляції інтересів, їх урахуванні в політичному рішенні та імплементації цього політичного рішення. Партії західного типу в рамках реалізації другої функції відповідають перед виборцем на чергових виборах за те, чи були взяті до уваги протягом електорального циклу інтереси тих електоральних груп, на які спиралася партія під час попередніх виборів. Таким чином, у країнах західної демократії однією з основних ознак електорального процесу є те, що партії практично не мають шансів залишитися при владі у разі невиконання пунктів власної програми.

 

Для оцінки динаміки формування партійної системи, крім якісних характеристик, що властиві перехідним суспільствам і пострадянським державам, необхідно використовувати також кількісні показники, які відображають рівень фрагментації та здатні оцінити вагу партії в політичному полі.

 

Одним із способів вимірювання фрагментованості є визначення роздробленості парламенту (фракціоналізації) через індекс, що був запропонований Д. Раєм. Значення індексу варіюється від 0 (однопартійна система, в якій всі голоси і мандати одержує одна партія) до 1 (повністю фрагментована система, де кожний виборець голосує за власну партію, а кожний парламентарій репрезентує окрему партію). Індекс Rae=1-ΣS_i², де S_i – частка голосів або місць, які здобула кожна партія на виборах.

 

Фракціоналізація парламенту є залежною змінною: на рівень фракціоналізації впливають особливості електорального формату, соціальна диференціація суспільства та форма державного правління. Так, вивчаючи рівень фракціоналізації в українському парламенті, можна помітити тенденцію зменшення цього показника з 0,8 (вибори 1998 р.) до 0,7 (вибори 2007 р.), що свідчить про поступову гомогенізацію українського партійно-політичного простору (див. табл. 1).

 

Індекс, що був запропонований М. Лааксо та Р. Таагаперой, відомий як «ефективне число партій», використовується для фіксації рівня фрагментації партійної системи та визначає кількість партій, виходячи з їх політичної ваги в партійно-політичній системі. Цей показник рахується за формулою N=1/ΣS_i², де S_i – частка голосів або місць, які здобула кожна партія на виборах. В двопартійній системі з двома сильним партіями індекс буде становити 2, в двопартійній системі, де одна партія сильніша за іншу – менше 2. При збільшенні фрагментарності партійної системи буде збільшуватись показник «ефективного числа партій». Індекс «числа ефективних партій» на парламентському рівні в Україні помітно знизився. Так, в 1998 р. він становив 4,95, тоді як в 2007 р. – 3,3 (див. табл. 1). Водночас необхідно зазначити, що показник ефективності партій на виборах 1998 р. та 2002 р. рахувався тільки по тій частині Верховної Ради, яка обиралася за пропорційною системою виборів (225 мандатів). Тому, необхідно враховувати, що цей індекс був значно вищим, бо до парламенту були обрані депутати за багатомандатними округами, які входили до партій, що не пройшли за загальнонаціональним округом. Показник 3,3 свідчить про стабілізацію партійно-політичного поля. Цей індекс відповідає практиці західних демократій, де показник 3–4 свідчить про багатопартійну систему з домінантною партією.

 

Таблиця 1

Індекс фракціоналізації Рає та число ефективних партій в Україні

(парламентські вибори 1998, 2002, 2006, 2007 років)

 

 

 

 

 

 

 

Характер партійно-політичного поля залежить від інституційного дизайну політичної системи. Так, можна спостерігати взаємозалежність парламентського циклу та президентського. Формат відносної більшості президентських виборів сприяє утворенню двопартійної системи (одна з партій, як правило, – партія президента), формат абсолютної більшості (з виборами у два тури) призводить до біполярізації політики (багатопартійність зберігається, однак партійна система структурується навколо кандидатів у президенти, а перемога одного з кандидатів зазвичай є досягненням міжпартійного альянсу). Обмежена кількість партій полегшує коаліціювання та утворення парламентської більшості. З іншого боку, президент, який опирається на більшість, є "сильною" політичною фігурою. Також фрагментація партійного поля залежить від величини виборчого округу: виборчі округи невеликого розміру із застосуванням відносно високого загороджувального порога зменшують число ефективних політичних партій, тоді як загальнонаціональний округ збільшує кількість партій, які беруть учать у виборах (таким чином, збільшується диспропорційність результатів) (див. додаток 1).

 

Водночас, як уже зазначалося, українське партійне поле формується переважно з партійних субститутів. На відміну від політичних партій, партійні субститути не є засобом артикуляції інтересів електорату, а, скоріше, виражають вузькоегоїстичні інтереси окремих малих груп, а отже не виконують функцію соціального представництва. В рамках українського політичного поля партійні субститути можуть проявлятися у формі персоналізованих груп інтересів, ж так званих «горизонтальних партій», що складаються з декількох груп інтересів, які ситуативно сформували політичну силу задля отримання можливості делегувати власних представників до органів державної влади. Такі утворення формуються переважно навколо лідера, що призводить до виходу на перший план лідерського характеру самої партії, а отже – електоральний вибір відбиває скоріше переваги певного лідера, ніж політичної програми.

 

Теоретично партії можуть самостійно подолати впливовість партійних субститутів і сформувати якісну партійну систему (на зміну квазіпартійній) у два етапи:

1) політична партія має виробити потужний ідейний капітал, який, ставши надбанням усіх партійців, зробив би партію більш впливовою, ніж політичні субститути;

2) ідеї партії мають стати більш популярними серед електоральних груп, ніж ідеї, задекларовані партійними субститутами. У цьому випадку партія може обрати для себе спеціалізацію в окремій сфері суспільного життя або ж сформувати репутацію на загальнонаціональному рівні, використовуючи актуальні проблеми, що є характерними для місцевого рівня виборців усієї держави.

 

2. Субституціоналізація українського партійного поля та засоби формування інституціоналізованої партійної системи України

Український досвід наразі демонструє нездатність партій самостійними заходами подолати впливовість партійних субститутів. Проблема політичних партій у здобутті електоральної підтримки в умовах субституювання партійного поля полягає в тому, що квазіпартійні організації на місцевому рівні матимуть більшу підтримку, оскільки вони зацікавлені насамперед у розвитку регіону, який вони представляють, а отже намагаються впливати саме на локальні процеси. Однак, не дивлячись на регіональну підтримку, що базується на обміні за принципом «блага-голоси», у загальнонаціональному масштабі такі квазіпартійні об’єднання не здатні до вироблення та реалізації політичного курсу, що був би привабливим на всеукраїнському електоральному ринку. Тобто регіональна підтримка партійних субститутів стимулює диференціацію електорату за принципом підтримки вирішення локальних, а не загальнодержавних проблем.

 

Важлива роль у формуванні партійної системи відводиться президенту як інституту. Так, деякі напівпрезидентські системи сприяють формуванню партійних систем з домінантною партією (див. додаток 2). Президент, наділений потужними неінституціональними повноваженнями (що є характерним для пострадянських держав), здатен на основі об’єднання слабких лояльних партій сформувати сильну пропрезидентську партію, що змогла би за допомогою власного ідейного та організаційного капіталу подолати впливовість партійних субститутів. При цьому слід брати до уваги, що спиратися на впливовість партійних субститутів вигідно як окремим політичним лідерам, так і великому бізнесу. Бізнес не мотивований на вкладання фінансів у розвиток партійної системи, зокрема у розвиток тієї чи іншої партії, оскільки ефект фінансування проявляється лише через 1–2 або більше електоральних циклів, тоді як фінансування партійних субститутів завдяки їх інкорпорованості в неформальну мережу розподілу владних ресурсів дозволяє отримати вигоду в тому ж самому електоральному циклі.

 

Складність у досягненні успіху політичними партіями полягає в тому, що імовірність, що за них проголосує значна частина електорату, залежить від того, чи були вони успішні протягом останнього електорального циклу у вирішенні актуальних для держави та суспільства питань, тоді як партійні субститути отримують голоси виборців через відсутність інших варіантів голосування.

 

Проблема наявності партійних субститутів на українському політичному ринку полягає в тому, що, відстоюючи вузькоегоїстичні інтереси власної організації, партійні субститути таким чином здатні підмінити національні інтереси власними, в той час як партії покликані служити реалізації національних інтересів та сприймати їх як власні. Небажання ключових акторів політичного процесу формувати партійну систему призводить до відсутності консолідації президента з парламентом, парламенту з (найчастіше) змішаним кабінетом міністрів, кабінету міністрів із президентом, оскільки партійні субститути, що виступають ресурсом формування даних органів державної влади, не тільки не мають стійкої програми дій та не дотримуються її, а й легко змінюють політичного патрона, чиїм вказівкам вони начебто слідують.

 

Орієнтиром розвитку партійної системи України має стати формування системи з відносно невеликою кількістю партій, що сприятиме інституціоналізації партій та їх переформатуванню в організації, що здатні виконувати належні їм як специфічному інституту функції. Оскільки задля уникнення коабітації найбільш ефективним буде варіант належності президента, прем’єр-міністра та однопартійного кабінету міністрів до однієї політичної сили, важливим аспектом досягнення такої мети є формування такої пропрезидентської партії, яка б була здатна сформувати стійку парламентську більшість. Однак на противагу такій партії має бути сформована друга партія або кілька партій, що виступили б потужною опозиційною силою, які б за допомогою тіньового кабінету захищали б інтереси не представленого у парламенті електорату.

 

Висновки

1. Українська партійна система є квазіпартійною за власною сутністю та на даний момент робить перші кроки аби адаптуватися та подолати виклики, що виникли у рамках сучасного політичного ринку в Україні. Її вдосконалення, зокрема за допомогою відозміни електоральної системи, має стати метою оптимізації правил і механізмів політичного ринку, оскільки становлення політичної системи західного типу може бути досягнуто лише за умов інституціоналізації базових механізмів її функціонування.

 

2. Характер партійно-політичного поля залежить від інституційного дизайну політичної системи. На фрагментацію партійно-політичного поля впливає багато чинників: тип виборчої системи, величина виборчого округу тощо. «Ефективне число партій» та індекс фракціоналізації Rае відображають рівень фрагментації та здатні оцінити вагу партії в політичному полі. Індекс Rає та індекс «ефективного числа партій» на парламентському рівні значно знизився в Україні (показник 3,3 числа ефективних партій свідчить про стабілізацію партійно-політичного поля).

 

3. Розвинута модель партійної системи здатна обмежити свавільні рішення президента. Але політико-режимні повноваження президента мають суттєвий вплив на становлення партійного поля в цілому. Через наявність значних формальних і неформальних повноважень президенціоналізм впливає на організаційний розвиток партій, а також на стратегії партії щодо призначення ключових посад у виконавчій та законодавчій владі.

 

4. Президентські режими не ефективні в умовах слабкої партійної системи. Лише формування розвинутої партійної системи здатне зміцнити президентську владу в Україні.

 

Регіональний філіал НІСД у м.Харкові

(Работягова І.В., Мовчан У.І., Мосенцева Т.С., Крисенко О.В.)

 

Додаток 1

 

Ефективне число парламентських партій та виборча система

в 35 демократіях (1945-1996)[3]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 2

 

Приклади партійних систем у європейських державах