Анотація
Аналітична записка присвячена підготовці до проведення виборів народних депутатів України у жовтні 2012 року. Розглянуто декілька аспектів підготовки (фінансування виборів, стан державного реєстру виборців, можливості громадського контролю за ходом виборів тощо), особливу увагу приділено нормативно-правовим аспектам забезпечення проведення виборів згідно нового Закону України «Про вибори народних депутатів України».
Зроблені висновки щодо загального рівня підготовки та основних проблем, які належать до законодавчої, а також суто практичної площини.
ПРО ХІД ПІДГОТОВКИ ДО ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ У ЖОВТНІ 2012 РОКУ
Підготовка до проведення чесних та прозорих виборів народних депутатів України, які б відповідали демократичним стандартам та очікуванням світової спільноти і української громадськості, є вкрай важливою та актуальною проблемою. Характер виборчої кампанії стане визначальним для легітимності майбутньої влади (як внутрішньої, так і зовнішньої), іспитом політичної системи на ефективність.
Пріоритетна важливість майбутніх виборів постає й у контексті європейських перспектив України: західні партнери у все більш категоричних формулюваннях дають зрозуміти, що будь-які перспективи у співпраці можливі лише за умови відповідності виборчого процесу загально визнаним стандартам демократії. Все це окреслює актуальність вказаної проблеми і необхідність комплексного аналізу ходу підготовки до виборів.
Основа для суспільної та політичної згоди в питанні про майбутні вибори була закладена 17 листопада 2011 р., коли у Верховній Раді відбулося голосування за законопроект «Про вибори народних депутатів України». Той факт, що за законопроект проголосувало 366 депутатів, свідчить про досягнення певного компромісу, визнання провідними політичними суб’єктами нових «правил гри». 8 грудня цей Закон було підписано Президентом України.
Аналізуючи підготовку до проведення чергових виборів народних депутатів України розглянемо декілька аспектів проблеми:
1. Стан нормативно-правової бази та законодавчого забезпечення проведення виборів.
1.1. Перспективи кодифікації виборчого законодавства.
1.2. Принципи визначення меж одномандатних виборчих округів.
1.3. Порядок формування та функціонування виборчих комісій.
2. Стан Державного реєстру виборців.
3. Фінансування виборів народних депутатів України.
4. Впровадження новітніх технологій на виборах.
5. Можливості громадського контролю за ходом виборів.
1. Стан нормативно-правової бази та законодавчого забезпечення проведення виборів
У цілому нормативно-правовий етап підготовки до проведення демократичних, чесних та прозорих виборів народних депутатів України в жовтні 2012 року можна вважати завершеним: законодавча база розроблена і прийнята до виконання політичними суб’єктами та громадськістю.
Проте існує низка питань подальшого удосконалення нормативно-правових засад виборчого процесу в Україні, що вимагають до себе уваги з боку законодавців, експертів і суб’єктів політики.
1.1. Перспективи кодифікації виборчого законодавства
Питання про стан законодавчої бази, яка забезпечує проведення чесних та прозорих виборів, нерозривно пов’язано з питанням про необхідність кодифікації виборчого законодавства. Створення Виборчого Кодексу як єдиної та непорушної системи правил проведення виборів є запорукою підвищення суспільного визнання результатів виборів, росту легітимності процедури волевиявлення. Наразі в Україні існує декілька законодавчих актів, які регулюють проведення виборів – серед них: «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про Центральну виборчу комісію», «Про Державний реєстр виборців». Створення єдиного Виборчого Кодексу стало б безапеляційною відповіддю на будь-які закиди щодо політичної мотивації внесення змін у закони про вибори напередодні голосування. Кодифікація виборчого законодавства – це його найбільш ефективний захист від впливу політичної кон’юнктури.
Політико-правові дослідження демонструють, що низка питань, актуальних під час проведення виборів, може бути вирішена уніфіковано, незалежно від особливостей та рівня виборчого процесу. Серед таких питань: засади територіальної організації виборів (межі округів та розташування дільниць), формування та порядок функціонування виборчих комісій, складання та редагування списків виборців, процедури виготовлення бюлетенів та забезпечення безпечного, вільного волевиявлення, порядок підрахунку голосів, відповідальність за порушення виборчого законодавства тощо. Серед основних переваг єдиного Виборчого Кодексу – уніфікація регулювання виборчих процедур, зручність використання, внутрішня узгодженість, об’єктивність та низька чуттєвість до політичної кон’юнктури.
Проведення парламентських виборів у 1994–2007 роках відбувалося за трьома різними системами. У підсумку це викликало гостру критику в експертному середовищі та закріплювало у суспільній свідомості думку про те, що політичні сили, які знаходяться при владі, за допомогою змін виборчого законодавства моделюють електоральну ситуацію виключно під власні інтереси. Зрозуміло, що часті зміни виборчих правил не дорівнюють фальсифікації результатів виборчої кампанії, однак у будь-якому разі сприяють виникненню сумнівів щодо їхньої легітимності. Натомість обрання однієї з виборчих систем та дотримання її правил протягом декількох кампаній вважається важливою ознакою укорінення демократичних принципів у суспільстві та владі. На користь кодифікації виборчого законодавства свідчить досвід багатьох розвинутих європейських країн: виборчі кодекси прийнято у Нідерландах, Норвегії, Швеції, Франції, Іспанії та ще у більш ніж десяти європейських країнах. Базовий закон про вибори, який співіснує зі спеціальними процедурними законодавчими актами, прийнято у Бельгії, Російській Федерації та Німеччині.
1.2. Принципи визначення меж одномандатних виборчих округів
Істотною проблемою є визначення меж одномандатних виборчих округів. Згідно з Законом межі одномандатних виборчих округів повинні бути визначені не пізніше, як за 175 днів до дня голосування. Проте сама проблематика розподілення округів та представництва регіонів не обмежується лише цією виборчою кампанією. Перед кожними новими виборами, особливо якщо це вибори народних депутатів чи в місцеві ради, за умови що вони проводяться за змішаною або мажоритарною системою, постає питання справедливого, тобто пропорційного представництва окремих регіонів. Головним принципом представницької демократії є репрезентативність: обрані в орган влади депутати повинні представляти інтереси певної кількості виборців. «Ідеальним варіантом» (тобто таким, якого ми повинні прагнути) справедливого розподілення округів є така модель, котра забезпечує рівне представництво. Іншими словами, депутат обраний в будь-якому окрузі, повинен представляти приблизно рівну кількість виборців. Очевидно, що для цього треба сформувати таку карту округів, згідно з якою в кожному окрузі буде рівна кількість виборців. Однак ця «ідеальна модель» наштовхується на низку суто практичних перепон. З огляду на це, наразі в законі існує норма про максимальне відхилення від середньої кількості виборців в окрузі – 12 % в обидві сторони. Таким чином законодавчо закріплена можлива відмінність між регіонами на рівні 24 %. На нашу думку, це завелика «похибка», і для більш справедливого розподілу потрібно зменшити відхилення до 5 % в обидва боки. В будь-якому разі суто арифметичне вирахування «справедливої» квоти для кожної з адміністративно-територіальних одиниць (яке визначається співвідношенням зареєстрованих виборців у межах цієї одиниці до загальної кількості) наштовхується на «математичну перепону» – «справедлива квота» представляє собою не ціле число (наприклад, 6,42 для Полтавської чи 6,5 для Хмельницької області). В той час як представницька квота (у нашому випадку парламентська) обов’язково має бути цілим числом.
Питання про межі округів має серйозний вплив на майбутні підсумки виборів, тому потребує значного обґрунтування. Очевидно, що населення в регіонах України (як і в усій країні загалом) постійно змінюється, але з практичних міркувань по-різному «нарізати» округи перед кожними виборами доволі складно. Треба дійти консенсусу про порядок формування округів: наприклад, переглядати їх межі (з огляду на зміни в кількості виборців) раз на 5 чи 10 років.
1.3. Порядок формування та функціонування виборчих комісій
Не менш важливим є питання щодо порядку формування та роботи виборчих комісій, від професійності та неупередженості яких багато в чому залежить результат голосування та легітимність обраної влади. Чинне законодавство ставить парламентські партії в більш привілейоване становище: кожна з партій, яка має фракцію у парламенті, гарантовано має своє представництво у кожній дільничній та окружній комісії, в той час як позапарламентські партії шляхом жеребкування визначають, хто саме з них буде представлений. Враховуючи, що в Україні зареєстровано більш ніж 190 партій, шанси бути представленим у окружній комісії (кількість членів в якій може коливатися від 12 до 18) або дільничній комісії (в залежності від розміру дільниці кількість членів визначається в проміжку між 10 та 24) для позапарламентських сил доволі невисокі. Більше того, на рівні дільничних комісій квота непарламентських партій зменшується через появу квоти «кандидатів-мажоритарщиків» (кожен з кандидатів, що балотується в цьому окрузі, має право зробити подання на членство своїх довірених осіб у дільничній комісії). Звернемо увагу ще й на той факт, що для початку роботи комісії потрібен кворум на рівні 50 %+1 члена комісії. Таким чином, на нашу думку, чинне законодавство вирішує питання щодо формування комісій на користь парламентських партій, що суперечить принципу нейтральності та рівності прав усіх суб’єктів виборчого процесу.
2. Стан Державного реєстру виборців
Ще в 2007 році Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про державний реєстр виборців». Наразі він чинний у новій редакції від 9 грудня 2011 року. Станом на березень 2012 року реєстр містить відомості про 36,7 млн виборців. Звернемо увагу, що дані Реєстру станом на квітень є визначальними для ЦВК з огляду на необхідність формування меж одномандатних виборчих округів відповідно до кількості виборців.
У державному бюджеті 2012 року на підтримку Реєстру закладено 12,14 млн грн. Проте деякі аспекти його функціонування викликають занепокоєння. Наприклад, захист персональних даних виборців: декілька авторитетних українських видань наприкінці листопада 2011 року повідомляли про випадки торгівлі інформацією з реєстру (одна з консалтингових агенцій Києва продавала реєстр за 550 тисяч грн). Окрім прямої злочинної діяльності, пов’язаної з торгівлею персональними даними з Реєстру, варто зауважити, що чинне законодавство дозволяє надання електронної копії реєстру політичним партіям. Причому не усім, а лише тим, що мають свої фракції у парламенті. Подібна норма створює нерівні умови для політичних суб’єктів, які беруть участь у виборах народних депутатів. Хоча в законі прописані обмеження щодо використання отриманих даних та копіювання реєстру, фактично парламентські партії отримують суттєвий інформаційний ресурс, який потім може бути використаний в ході виборчої кампанії.
Важливим питанням є не лише наявний стан інформаційної бази Реєстру (а він, за словами багатьох експертів, на високому рівні), а й можливості внесення у нього змін самими виборцями. Згідно закону, вони можуть звернутися до відділів ведення Реєстру, що знаходяться в міських виконавчих комітетах (міст обласного значення) та районних державних адміністраціях. Безпосередньо в день виборів (а це досить актуальна проблема: так, наприклад, лише в Харкові у день проведення першого туру президентських виборів 2004 р. було зроблено 44,5 тисяч виправлень) внести зміни до списків буде важче. З одного боку, це обмежує можливості певної групи виборців, з іншого – закриває законодавчу лазівку, яка могла стати основою для масштабних фальсифікацій. Зважаючи на те, що обмеження можливостей внесення змін до списків виборців у день голосування було однією з пропозицій Венеціанської комісії, можемо вважати таку трансформацію позитивною.
3. Фінансування виборів народних депутатів України
В державному бюджеті на проведення виборів народних депутатів закладено 817,5 млн грн, а загалом на потреби ЦВК виділена сума у 873,1 млн грн (керівництво та управління у сфері проведення виборів та референдумів – 43,5 млн грн, функціонування Державного реєстру виборців – 12,14 млн грн).
ЦВК розробила план видатків на організацію виборів, виходячи з суми, яка закладена в бюджеті, проте потребує додаткових коштів. Своєю постановою від 19 грудня 2011 року ЦВК затвердила обсяг витрат на проведення виборів на рівні 1,2 млрд грн, і, на думку голови комісії В. Шаповала, саме ця сума є економічно виправданою.
Таким чином, пошук додаткових коштів для проведення виборів є актуальною проблемою.
Тому, окрім зазначеної бюджетом суми, доцільно було б направити на фінансування проведення виборів кошти, отримані у вигляді грошових застав від партій та кандидатів, що беруть участь у виборчому процесі. Згідно з законом, партії подають заставу в розмірі 2 тисяч мінімальних зарплат, кандидати – 12 мінімальних зарплат. Враховуючи те, що застави повертаються лише тим партіям і кандидатам, які пройшли в парламент, можна було б додатково залучити близько 50-80 млн грн (в залежності від кількості партій і кандидатів).
Стосовно фінансування виборчої кампанії самими політичними суб’єктами – то варто звернути увагу на деякі суперечливі моменти у новому законі про вибори. Збереглася основна мета законодавчого регулювання фінансування кампанії – зробити інформацію про витрати на агітацію відкритою та обмежити максимальні внески у передвиборчий фонд партії чи кандидата (окрім того, заборонити державну матеріальну підтримку партій). Закон про вибори вводить обмеження на внески фізичних і юридичних осіб на користь зареєстрованих партій та кандидатів, проте жодним чином не регулює фінансові операції до реєстрації (тобто за день до реєстрації кожний політичний суб’єкт може отримати будь-яку суму, походження якої не підлягає встановленню та контролю). Європейські партнери стурбовані відсутністю обмежень щодо максимальної суми, яку політичний суб’єкт може витратити на передвиборчу агітацію та кампанію. Про це переконливо свідчать рекомендації Венеціанської комісії: «Щоб забезпечити різним політичним силам рівні можливості, виборчі витрати мають бути обмежені граничною сумою, визначеною з урахуванням ситуації в країні. Можливими є приватні внески на потреби ведення виборчої кампанії, проте загальна сума таких внесків не повинна перевищувати встановлену граничну суму».
Говорячи про фінансове забезпечення виборчих кампаній політичних суб’єктів, варто звернути увагу на фактичну відсутність звітності партій за витрачені на кампанію кошти. Особливо зараз, коли виборча кампанія офіційно не стартувала, ми змушені констатувати повну закритість усієї інформації, пов’язаної з видатками політичних суб’єктів на агітацію та інші цілі.
Таким чином, існує ціла низка проблем – недофінансування організації та проведення виборів, відсутності органу, який би міг провести об’єктивний аудит необхідних витрат для організації виборів (ЦВК ми змушені розглядати як зацікавлений суб’єкт, тому адекватність їхнього варіанту кошторису викликає певні сумніви), закритість інформації щодо фінансування політичних суб’єктів і фактична відсутність обмежень матеріальних витрат на кампанію.
4. Впровадження новітніх технологій на виборах (дистанційне голосування через мережу Інтернет та мобільний зв'язок, встановлення на виборчих дільницях web-камер)
Вперше термін «електронне голосування» (далі – ЕГ) було вжито в 1960‑ті роки; за цей час концепція електронного голосування була дещо переглянута, і в деяких країнах були прийняті спроби її практичного втілення. 30 вересня 2004 року Комітет міністрів Ради Європи прийняв «Рекомендацію з правових, організаційних і технічних стандартів електронного голосування». Головним принципом «Рекомендації» є те, що електронне голосування повинно відповідати такому ж рівню надійності і безпеки, як звичайне волевиявлення. Електронне голосування покликане спростити для виборців низку процедурних моментів, проте концепція розглядає електронне голосування лише як паралельне, додаткове до звичайного. Тобто концепція ЕГ не передбачає повного заміщення традиційного способу, а лише створює додаткову альтернативу. На засіданнях Ради Європи в Страсбурзі (2006 та 2010) та Мадриді (2008) знову підіймалося питання щодо можливостей практичного втілення концепції ЕГ.
ЕГ передбачає декілька варіантів оптимізації процедури волевиявлення: перший з них – обладнання дільниць спеціальними машинами для голосування, що допомагає пришвидшити процедуру і таким чином дозволяє зменшити кількість дільниць, скоротити необхідні обсяги виготовлення бюлетенів та організаційні витрати. У США такі машини застосовано з кінця 1960-х, в 90-ті роки цю практику стали активно впроваджувати і в Європі. Першою країною, яка повністю перейшла на використання так званих «DRE‑машин» і законодавчо закріпила це, була Бразилія. Після набуття чинності «Закону про електронне голосування» у 2002 році, громадяни голосували лише за допомогою машин. За словами уряду, це дало змогу заощадити біля 100 млн доларів.
Інший варіант оптимізації процесу волевиявлення за допомогою новітніх технологій – дистанційне електронне голосування. Воно є більш складним з точки зору забезпечення анонімності та безпеки процедури, проте європейській досвід свідчить, що ця новація стрімко набуває популярності серед громадян, які мають доступ до мережі Інтернет. Цікавий приклад подає Естонія: в рамках «пілотного проекту» у 2007 році на парламентських виборах було дозволено голосування через мережу Інтернет, і біля 3 % від усіх виборців скористалися саме цією можливістю. В деяких країнах концепція ЕГ, окрім волевиявлення за допомогою мережі Інтернет, включала в себе sms-голосування. Незважаючи на відносно невисокий відсоток виборців, які надають перевагу саме дистанційному електронному голосуванню, на нашу думку, Україна повинна звернути увагу на європейську тенденцію створення такого альтернативного каналу для волевиявлення.
З огляду на це, буде доречним зазначити, що 17 лютого 2012 року в Верховній Раді було зареєстровано законопроект «Про державну програму запровадження електронного голосування» (№ 10079). Він запозичує європейський досвід у цій сфері, проте в ньому відсутній навіть приблизний підрахунок можливих витрат (а фінансування виборів є однією з головних проблем). Також недостатньо розробленим виглядає технічний бік електорального голосування. Зокрема, введення подібної практики передбачає застосування електронного підпису, який однозначно ідентифікував би виборця й мав ту ж саму юридичну силу, що й його «звичайні» підпис та/або документ, що засвідчує особу. Наразі практика застосування електронного підпису проходить апробацію в межах реалізації проекту впровадження електронного урядування в Україні. Тому говорити про можливості її масового використання надто зарано.
На нашу думку, європейський досвід свідчить про те, що починати впровадження концепції «дистанційного електронного голосування» треба з «пілотних проектів» (наприклад, на позачергових місцевих виборах в окремих регіонах), які не будуть занадто обтяжливими з фінансової точки зору. Перехід на використання спеціальних машин для голосування замість бюлетенів справді міг би дати серйозну економію у довгостроковій перспективі (хоча б тому, що машини ці універсальні для будь-яких видів голосування, а бюлетені потрібно кожного разу виготовляти «з нуля»), проте є сумніви щодо сприйняття такої процедури громадянами.
Ще одна інновація – обладнання виборчих дільниць web-камерами. Впровадження таких новітніх технічних розробок за умови, що воно не потребує великої кількості додаткових видатків з державного бюджету, є дуже вдалим кроком з точки зору розширення можливостей громадського контролю за ходом голосування та легітимації результатів виборів. Проте, впровадження будь-яких технічних новацій накладає додатковий обов’язок щодо гарантування безпеки та достовірності отриманої інформації.
Наприклад, система дистанційного електронного голосування не можлива без достатнього ступеню захисту інформації від атак хакерів (а події навколо закриття файлообмінного ресурсу ex.ua засвідчили вкрай низький рівень безпеки деяких сайтів органів державної влади). Тому це питання потребує комплексного вирішення, і впровадження будь-яких новацій повинно бути продиктовано не лише бажанням копіювати європейські зразки, а й внутрішньою нагальною потребою, а також забезпечено певним рівнем захисту інформації.
5. Можливості громадського контролю за ходом виборів
Як вже було зазначено: майбутні парламентські вибори можуть стати визначальними для європейських перспектив України. Саме цим пояснюється значна увага світової спільноти до України. Про свій намір вести спостереження за ходом підготовки до виборів, а також за перебігом голосування, заявили численні міжнародні організації.
В свою чергу українська сторона декларує цілковиту зацікавленість у максимальній кількості іноземних спостерігачів і обіцяє сприяти їхній діяльності в межах чинного законодавства. Це свідчить про певний рівень розуміння українською владою важливості незалежного спостереження за ходом виборів та залежності між якістю виборчого процесу та легітимністю їхніх результатів.
Чинний закон виділяє три основні категорії офіційних спостерігачів за ходом виборів: спостерігачі від партій і кандидатів, від іноземних держав та міжнародних організацій, а також від громадських організацій. Однак одним з недоліків діючого законодавства є невиправдане обмеження кола громадських організацій, які можуть здійснювати офіційне спостереження за ходом виборів. Згідно Закону України «Про вибори народних депутатів України» (частина 2 статті 78): «Громадська організація, до статутної діяльності якої належать питання виборчого процесу та спостереження за ним, зареєстрована у встановленому законом порядку, не пізніш як за шістдесят днів до дня голосування може звернутися до Центральної виборчої комісії з клопотанням про дозвіл мати офіційних спостерігачів під час виборів депутатів. До клопотання, підписаного керівником громадської організації та засвідченого печаткою організації, додаються копія статуту громадської організації, засвідчена в нотаріальному порядку, а також копія свідоцтва про державну реєстрацію громадської організації, засвідчена в нотаріальному порядку».
Таким чином до офіційного моніторингу залучаються лише ті організації, в статуті яких прописана відповідна мета (а це дуже невеликий відсоток від усіх зацікавлених суб’єктів громадянського суспільства); крім того, останнє речення в наведеній цитаті не дозволяє існуючим організаціям змінювати свій статут задля задоволення вимог закону. Більше того, вітчизняні громадські організації повинні надавати відповідну заявку не пізніше як за 60 днів, тоді як іноземні – не пізніше як за 7 днів.
Також звернемо увагу на 4 частину 77 статті: «Виборча комісія, яка зареєструвала офіційного спостерігача, може достроково припинити його повноваження у разі порушення ним цього Закону. Про дострокове припинення повноважень офіційного спостерігача приймається мотивоване рішення». Це «мотивоване» рішення повинно мати за основу один з пунктів частини 10 статті 77, в якій йдеться про те, чого не має права робити офіційний спостерігач. Більшість пунктів формулюються досить широко, залишаючи місце різним тлумаченням, наприклад: «безпідставно втручатися в роботу виборчої комісії, чинити дії, що порушують законний хід виборчого процесу або неправомірно заважають членам виборчої комісії здійснювати свої повноваження». Комісія, приймаючи відповідне рішення, на свій розсуд визначає межі «безпідставності» та «неправомірності», а подальший судовий процес щодо правомірності позбавлення статусу офіційного спостерігача може затягнутися (наприклад, якщо це рішення прийнято безпосередньо у день голосування, то його судове скасування наступного дня вже не матиме жодного сенсу).
Тож існує певна нерівність між різними категоріями спостерігачів – українські громадські організації обмежені в правах у порівнянні з іноземними чи міжнародними. З іншого боку, чинне законодавство, окрім зазначених вище декількох норм, в цілому відповідає світовим стандартам демократії, а готовність української влади сприяти роботі максимальної кількості міжнародних моніторингових делегацій, безперечно свідчить про усвідомлення важливості дотримання високого рівня проведення виборів та власну відповідальність за хід виборчого процесу.
Рекомендації
1. Ініціювати роботу спеціальної комісії з узгодження виборчого законодавства (оптимальний варіант – кодифікація виборчого законодавства та створення Виборчого Кодексу).
2. Постійно контролювати стан Державного реєстру виборців – його безпеку і рівень захисту, ступінь відповідності та оновлювання інформації. Ініціювати проведення роз’яснювальної роботи серед громадян України щодо необхідності завчасно перевірити їхню персональну інформацію, яка є в Реєстрі.
3. Підтримати ініціативу обладнати виборчі дільниці новітніми електронними засобами («web-камерами») за рахунок добровільних внесків політичних суб’єктів, які беруть участь у виборах. Будь-які можливості підвищення рівня якості громадського контролю за ходом виборів за умови, що вони додатково не обтяжують державний бюджет, повинні бути використані. У довгостроковій перспективі слід розглянути можливості оптимізації виборчого процесу за рахунок реалізації концепції «електронного голосування».
4. Забезпечити на законодавчому рівні прозорість фінансування політичних партій та виборчого процесу.
5. Продовжувати дипломатичну політику відкритості та публічності виборчого процесу в Україні, заохочуючи максимальну кількість іноземних держав та міжнародних організацій надіслати своїх офіційних спостерігачів. Разом з тим, на законодавчому рівні закріпити рівний статус офіційних спостерігачів від іноземних та українських організацій.
Регіональній філіал НІСД у м. Харкові
(Т. Мосенцева, О. Крисенко)