За майже шість місяців опору України повномасштабній агресії Російської Федерації у спеціалістів накопичилося багато цінних військових спостережень. Вони проливають світло на деякі ключові фрагменти ширшого полотна, вказуючи, за що саме точиться ця війна. Існує багато класичних поглядів на те, що таке війна. Найдавніший з найбільш відомих належить китайському стратегу Сунь-цзи, який сказав: «Кожна війна насамперед пов’язана з оманою». Хоча омана відіграє провідну роль у нинішній війні, я, за всієї поваги до Сунь-цзи, дозволю собі певною мірою не погодитися з його формулюванням. Я переконаний, що нинішня війна насамперед пов’язана з протиборством волі, операцій та озброєнь.
ВОЛЯ
У контексті війни між Україною та Росією домінантним складником наведеної тріади, безумовно, є сила волі. Більше ніхто не сумнівається у рішучості українців боротися й умирати за свободу своєї країни. Щодо російських загарбників, то наразі ніхто не сумнівається, що багато з них воліють воювати та вмирати за облудну «велич» своєї країни. Тому, принаймні донедавна, на полі бою та в тилу ми були свідками зіткнення твердого наміру одних жити вільними із твердим наміром інших підкорити своїй волі слабкого, як їм здавалося, сусіда.
Як саме цю непримиренну суперечність буде розв’язано, ще належить побачити, можливо, навіть зовсім скоро.
Разом з тим, у міру домінантності чинника волі, успішне нав’язування волі тієї чи іншої сторони також залежить від розв'язання значно складніших питань – від підходів воюючих сторін до проведення операцій та від ефективності й обсягів різних видів озброєння, які ці сторони використовують. У цьому плані загальна картина війни є набагато заплутанішою, а на полі бою вже відбулася низка трансформацій, спричинених змінами в тому, як ворогуючі сторони проводять операції та використовують озброєння. Для чіткішого бачення загальної картини я вважаю за доцільне приділити увагу насамперед чинникам операцій та озброєння як таким, що забезпечують можливість виявлення чинника волі.
ОПЕРАЦІЇ
Як відомо, широкомасштабна агресія цього року почалася зі спроби російських окупантів здобути швидку перемогу шляхом проведення операції за концепцією бліцкригу. Більшість іноземних спостерігачів очікували короткої, гострої кампанії та швидкого завершення війни на підставі типових довоєнних уявлень про російську армію, які може проілюструвати звіт Центру стратегічних і міжнародних досліджень (Вашингтон, США) від 2018 року: «Російська воєнна стратегія та операції демонструють зростання ступеня координації, введення в оману та одночасності реалізації дій з метою швидкого досягнення цілей, а також зведення до мінімуму вразливих місць»…
Однак те, що сталося згодом, якимось чином виявилося зовсім іншим.
Спочатку найактивніші бойові дії велися на півночі України на території Київської, Чернігівської, Сумської та Харківської областей. Противник, як і очікувалося, завдавав масованих ракетно-авіаційних ударів і за будь-яку ціну намагався своїми наземними підрозділами вдертися вглиб території України безпосередньо на півночі, на північному сході, сході та півдні. Ворожі колони зухвало просувалися вперед без належної розвідки та належного захисту, намагаючись якнайшвидше дістатися до й захопити столицю України Київ та інші великі населені, промислові та адміністративні центри, як-от Харків, Чернігів, Суми, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Херсон та Маріуполь.
Разом з тим, незважаючи на значну перевагу в ракетах та авіації, ворог не зміг забезпечити панування в повітрі, а без належної підтримки авіації його сухопутні частини не досягли успіху й були змушені перейти від наступальних до оборонних дій під Києвом та довкола інших великих міст. Захопити вдалося лише Маріуполь і Херсон – поки що тимчасово.
У лісистих північних і північно-східних районах українські військові діяли цілком асиметрично, рухаючись переважно невеликими маневреними групами, які мали свободу дій у межах єдиного плану, ефективно застосовуючи вітчизняні та іноземні протитанкові засоби та безпілотники, а також вітчизняну артилерію, авіацію та системи ППО. Основні зусилля українських військ були зосереджені на міцній обороні підступів до великих міст і знищенні матеріально-технічної інфраструктури противника, особливо колон постачання.
Завдяки такій тактиці українським військам наприкінці березня – початку квітня вдалося звільнити всі території на півночі та північному сході країни та змусити відійти росіян.
Після перегрупування агресор протягом квітня – початку травня продовжував наступальні операції, але характер його операцій на той час вже істотно змінився. Перш за все, зміни виявилися в тому, що відбувся перехід від переважно маневрених дій на оперативному рівні до переважно позиційного протистояння на тактичному рівні. По-друге, противник більше не намагався просуватися на кількох напрямках одночасно, а зосереджував наступальні зусилля лише на одному напрямку – у північній частині Донбасу. Завдяки зосередженню значної кількості живої сили та вогневих засобів противникові вдалося відтіснити українські війська на незначну глибину, приблизно на 20-25 км, і вийти на адміністративний кордон між Луганською та Донецькою областями.
На цьому етапі стало очевидним, що – на відміну від децентралізованого та гнучкого стилю українських операцій – росіяни дотримуються моделі жорсткої ієрархії. Вони вирішили відмовитися від доктринальних принципів наступальних операцій, таких як ретельна координація чинників маневру, простору, часу та оперативних цілей, оптимізованих із урахуванням таких ризиків, як ймовірні втрати. Натомість вони зосередилися на дуже вузькому сегменті лінії фронту, використовуючи значно більшу кількість артилерії, з фактично необмеженим ресурсом боєприпасів, суворо дотримуючись наказів вищого командування та не беручи до уваги людські втрати з обох сторін.
Проте навіть в умовах тотального вогневого панування противника українцям вдалося запобігти будь-якому значущому з військової точки зору просуванню росіян на сході та почати відкидати їх на півдні, а саме на напрямах Запоріжжя, Миколаєва та Херсона. Звісно, для цього українці мали міцно захищати свої позиції та, коли це було можливо, контратакувати, наприклад, на схід і південь від Харкова. Відповідно зросли людські втрати Збройних Сил України. Водночас людські резерви ворога під час намагань просунутися на Донбасі були значною мірою виснажені, а подальше просування вглиб території України сповільнилося та зрештою майже припинилося, ймовірно, через нестачу особового складу у російських військах…
Внаслідок цього на шостому місяці війни Росії проти України характер воєнних дій знову суттєво змінився. Бойові операції набули майже винятково позиційного характеру. Поступово агресор дійшов вимушеного й болісного висновку про необхідність переходу до оборони по всьому фронту – попри гучні оманливі заяви Москви про протилежне – намагаючись, головним чином, утримати в Україні вже захоплені території. Якщо росіяни спробують продовжити наступ за рахунок нашвидкуруч зібраних і погано підготовлених резервів, то, ймовірно, вони знову будуть пробиватися в тому ж напрямку на півночі Донецької області. Нині очевидно, що вони втратили будь-яку оперативну гнучкість для удару на новому напрямку.
Наразі, оскільки просування росіян практично зупинено, очікуються суттєві протидії з боку ЗСУ найближчим часом, тобто контрнаступальна операція на одному чи кількох напрямках. Ці загальні очікування, очевидно, цілком обґрунтовані. Так само очевидно, що будь-які українські контрнаступальні операції українців навряд чи будуть дзеркально відображати наступальні операції росіян із масованим застосуванням артилерії та безперервними фронтальними атаками на укріплені позиції. Враховуючи принципові відмінності між «лобовою» російською тактикою та гнучкою українською тактикою, вірогідніше, що українська сторона спочатку спробує «пом’якшити» оборону противника. Для цього українці можуть використовувати високоточну західну зброю та більш чітко здійснювати координацію між маневром наземних підрозділів і влучним вогнем артилерії та авіації на всій оперативній глибині противника.
У зв’язку з цим слід також зазначити, що російське керівництво, розуміючи, що військовими діями перемогти Україну неможливо, почало активно перенаправляти свої зусилля на гібридні методи використання дипломатії, економіки, енергетики та спецслужб. Зараз Росія докладає більших зусиль до спроб вбити клин у лави партнерів України, інструменталізуючи енергетичну та економічну залежність західних країн від поставок з Росії та активізуючи своїх агентів впливу й прихильників по всьому світу.
ОЗБРОЄННЯ
На початку війни російський агресор мав значну, а часом і повну, чисельну перевагу в сучасних системах озброєння. За винятком невеликої кількості ПТКР «Джавелін» і БПЛА «Байрактар», українці мали в основному застаріле озброєння радянського виробництва та в значно меншій кількості.
Надалі, протягом травня – липня, відбулися суттєві зміни як стосовно типів озброєння, яке сторони використовують у бойових діях, так і стосовно способів його застосування. Перш за все, партнери України активізували поставки різноманітних нових західних систем озброєння. Також важливим є те, що українська сторона швидко налагодила процес прискореної підготовки військовослужбовців, націленої на оволодіння знаннями, вміннями та навичками, необхідними для використання іноземної зброї.
У цілому перевага росіян у кількості озброєнь часто нейтралізувалася загалом кращою підготовкою українських військових. Вища якість бойових операцій українських військ виявилася зокрема у застосуванні піхотного озброєння, артилерії, протиповітряної оборони, зв’язку, розвідки та виявлення цілей. Українцям навіть вдалося створити елементи мережево-центричної війни, ефективно об’єднавши в єдину мережу різні підрозділи артилерії, розвідки, зв’язку, радіоелектронної боротьби та командно-управлінські складники.
Тим часом росіяни продовжували використовувати переважно радянську техніку та зброю, добре знайому українцям. Ця техніка часто являла собою модернізовані версії успадкованих з радянських часів платформ, але протягом перших місяців війни більш сучасні частини були в основному знищені на полі бою; в результаті Росія почала розконсервовувати стару техніку на складах, відправляючи в бій все більшу кількість застарілого озброєння, зокрема таке озброєння, як танки Т-62, 152-мм гаубиці Д-20, штурмовики Су-25 та ракети Х-22 класу «повітря – земля» на рідкому паливі. Росіяни показали нову якість технології або нові прийоми використання зброї лише стосовно засобів радіоелектронної боротьби і деяких типів ракет, таких як крилаті ракети «Калібр» або балістичні ракети «Іскандер». Але їхні запаси поступово вичерпуються.
Разом з тим, Росія зберігає високий рівень використання ракетної зброї та безпілотних літальних апаратів, хоча й у дещо модифікованому вигляді. Таким чином, проблема посилення українських систем протиповітряної та протиракетної оборони залишається вкрай гострою. Значні втрати як українців, так і росіян у авіації закономірно призвели до відповідного зниження активності авіації з обох сторін. Крім того, враховуючи позиційний характер бойових дій, зниження оперативного темпу з обох сторін логічно призводить до менш активного застосування протитанкових засобів. Водночас значно зросли масштаби застосування артилерії, особливо з боку російського агресора.
З іншого боку, Збройні Сили України отримують все більші обсяги поставок різних видів озброєння від іноземних партнерів, зокрема країн Балтії, Канади, Чехії, Данії, Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Словаччини, Швеції, Туреччини, Великобританії, США і навіть Австралії. Можна припустити, що на цьому етапі війни саме види і застосування різних систем озброєння визначатимуть загальний характер бойових дій.
Зважаючи на вищезазначене, важливо приділити більше уваги розгляду деяких основних систем озброєнь, які використовуються обома сторонами, особливо систем, що, так би мовити, змінюють правила гри.
Якщо дотримуватися хронологічного порядку, то, мабуть, варто почати з широко відомих переносних протитанкових керованих ракет (ПТКР) «Джавелін», які США поставили в Україну за кілька років до цієї широкомасштабної агресії, у 2018 та 2019 роках. Ці найсучасніші ПТКР стали суттєвим доповненням до відносно сучасних українських систем «Стугна» та «Корсар». Росіяни, зі свого боку, використовували свій досить сучасний «Корнет» (схожий на «Корсар») і застарілий дротовий «Фагот».
Напередодні бойових дій у лютому та відразу після початку російської агресії Україна отримала від Великої Британії та інших партнерів тисячі ПТКР і протитанкових гранатометів, таких як шведське сімейство «NLAW», AT4 та «Карл Густав», а також німецькі гранатомети «Панцерфауст 3». Вони були гідним доповненням до американських ракет «Джавелін» та британських ракет «Брімстоун». З початком бойових дій масове застосування українцями цієї зброї дозволило заподіяти ворожій бронетехніці неочікувано великих втрат. Те, що росіяни не змогли ефективно використати піхоту для доповнення та захисту своєї броні, лише посилило ефективність цих систем.
Наступними зірками на полі бою стали БПЛА, особливо турецький «Байрактар», певну кількість яких українці придбали у Туреччини перед повномасштабною агресією. Зокрема, «Байрактар» виявився незамінним у повітряній розвідці та знищенні пріоритетних цілей, як-от сумнозвісні зенітно-ракетні комплекси «Бук» (відповідальні за збиття рейсу MH17 Малайзійських авіаліній у 2014 році), протягом першого періоду війни. У поєднанні з іншими видами озброєння «Байрактар» також зіграв важливу роль у потопленні флагманського крейсера російського Чорноморського флоту «Москва» та звільненні острова Зміїний.
У цій війні, подібно до війни в Азербайджані 2020 року за звільнення Нагірного Карабаху, ми спостерігаємо масове застосування багатьох різних типів БПЛА. Схоже, роль БПЛА була, є і залишатиметься дуже важливою в різних сферах діяльності – повітряна розвідка, цілевказування, координація ударних операцій, атаки дронів-камікадзе, радіоелектронна боротьба тощо. Разом із БПЛА «Байрактар» Україна використовує дрони вітчизняного виробництва «Фурія», «Лелека» та «Валькірія», американські дрони «Фінікс гоуст» і «Пума», а також дрони-камікадзе, такі як американський «Свічблейд 300/600» і польський «Вормейт». Росіяни номінально задіюють близько десятка різних типів БПЛА, але здебільшого використовують безпілотник-розвідник «Орлан-10», який масово виготовляється з імпортних комплектуючих, і більш дороговартісний «Форпост», який є російською ліцензійною версією ізраїльського багатоцільового дрона «Серчер ІІ».
Поза всяким сумнівом, у цій війні артилерійське озброєння відіграє поки що головну, якщо не вирішальну роль. Обидві ворогуючі сторони використовують велику кількість різних типів гаубиць, мінометів, реактивних систем залпового вогню як застарілих радянських зразків, як-от 152-мм Д-20, так і найсучасніших американських систем «HIMARS». Загалом західні артилерійські розробки довели свою повну якісну перевагу над російськими (фактично радянськими) за всіма основними характеристиками, такими як дальність, вражаюча сила, точність, мобільність і живучість. Єдиною ексклюзивною перевагою росіян є важкі самохідні вогнемети «Буратіно» та «Солнцепьок».
Тим часом росіяни все ще домінують на полі бою за кількістю зброї та боєприпасів, хоча це панування скоротилося приблизно вдвічі після того, як Україна почала отримувати артилерію та боєприпаси від західних партнерів. Вони поставили кілька сучасних типів 155-мм гаубиць, як-от американські M777 і М109 «Паладін», німецькі САУ «Панцергаубіце 2000», французькі САУ «Цезар», італійські FH70, польські системи «Краб» і словацькі «Жужана». Чехія запропонувала свою 152-мм гаубицю «Дана», але найсуттєвіше змінила ситуацію на фронті поява та розгортання першокласних реактивних систем залпового вогню, таких як американські M142 «HIMARS», РСЗВ М270 і аналогічні німецькі «МАРС ІІ». Так, за допомогою лише дюжини систем «HIMARS» відразу було завдано високоточні удари по російських складах боєприпасів, командних пунктах і транспортних вузлах.
Що стосується бойових броньованих машин, то і Україна, і Росія вступили у війну з досить схожим набором трохи модернізованих танків і транспортних засобів радянського покоління. Однак у подальшому події для воюючих сторін розвивалися у різних напрямках. У той час як росіяни втратили на полі бою більшу частину своїх танків Т-72, Т-80 і Т-90 і почали використовувати застарілі Т-62, українці поповнили свій парк танків Т-64 і Т-72 кількома сотнями модернізованих радянських танків Т-72 із Центральної Європи та очікують на прибуття близько сотні чи більше сучасних німецьких танків «Леопард ІІ». Крім того, вони захопили в боях близько двохсот російських танків. Подібним чином росіяни компенсують свої бойові втрати бронемашин, розконсервовуючи застарілі одиниці зі складів, тоді як українці отримують сотні американських бронетранспортерів M113 – обладнаних не за останнім словом техніки, проте перевірених робочих конячок в арміях по всьому світу – і десятки різних австралійських, британських, канадських та польських бойових машин.
Українська авіація, незважаючи на значну чисельну перевагу російської авіації та використання менш сучасних типів українських літаків, успішно стала на заваді російському пануванню в повітрі. Єдина сфера озброєнь, де росіяни зберігають перевагу, — це системи крилатих і балістичних ракет.
Подібно до особливої ролі передових ПТКР, БПЛА та РСЗВ, більш потужні та далекобійні ракети різних типів також стали символами цієї війни. Через виснаження кількості точних і дороговартісних російських «Калібрів» та «Іскандерів», які росіяни в основному використовували проти цивільних цілей, вони вдалися до використання протикорабельних «Оніксів» і радянських зенітних ракет С-300 проти наземних цілей. Крім того, з цією ж метою вони почали використовувати різні типи радянських стратегічних ракет класу «повітря – земля». З іншого боку, українці мали кілька типів радянських зенітних ракет і балістичних ракет малої дальності, а також певну кількість сучасних вітчизняних протикорабельних ракет «Нептун». Проте, подібно до протитанкового та артилерійського озброєння, але трохи повільніше, українські партнери з НАТО розпочали постачання в Україну протикорабельних ракет «Гарпун» і кількох типів зенітних комплексів, як-от американський «Стінгер», британський «Старстрік», польський «Пьорун», норвезький «NАSАМS», а також німецькі системи «ІРІС Т».
Крім того, постачання більш потужних систем озброєння вже обговорюється на найвищому рівні. Так, наприкінці червня Джейк Салліван, радник президента США з національної безпеки, сказав: «Цього тижня, про що Президент вже сказав своїм колегам-лідерам Великої сімки — і про що він вже сказав Президенту Зеленському — ми дійсно маємо намір завершити формування пакета, який включає передові можливості протиповітряної оборони середньої та великої дальності для українців, а також деякі інші складові, які мають першочергове значення, в тому числі боєприпаси для артилерії та протибатарейні радіолокаційні системи».
Крім того, наприкінці липня США доставили в Україну дві батареї «NАSАМS», якими можна збивати як літаки противника, так і крилаті ракети. Україна також може обґрунтовано розраховувати на те, що партнери постачатимуть протиракетну модифікацію ЗРК «Петріот ПАК-3», а також бойові літаки (вже озвучені варіанти включають американські A-10, Ф-16 або Ф-15), танки (швидше за все «Леопард ІІ») і навіть оперативно-тактичні ракети типу «АТАCМS» для систем «HIMARS» або РСЗВ типу M270, які можуть точно вражати цілі на дальності до 300 км.
ВИСНОВОК
Нинішня війна в Україні – це герць волелюбного українського народу з імперіалістичним російським агресором. Окрім цього очевидного факту, ця війна є демонстрацією широкомасштабного зіткнення двох оперативних доктрин. Одна доктрина заснована на гнучкості вогню та маневру, делегуванні повноважень підлеглим і повазі до людського життя, як цивільного, так і військового. Це військова доктрина України, сформована протягом років реформ і десятиліть взаємодії із арміями демократичних країн. Протилежна доктрина ґрунтується на концентрації живої сили, масованому застосуванні вогневої потужності, суворій ієрархії командування, що зводить нанівець ініціативність та гнучкість, а також на відсутності поваги до людського життя – чи то цивільного, чи то військового. Це військова доктрина Росії, успадкована від самодержавних царів і тоталітарного Радянського Союзу.
Це зіткнення доктрин ще більше загострюється через конкуренцію двох класів озброєння. Один є західним/натовським, а інший – радянським/російським. Супротивні системи, що послуговуються цими класами озброєння, намагаються заподіяти максимальної шкоди та водночас досягти більшої точності, але Україна за підтримки НАТО переходить від успадкованого радянського арсеналу до більш смертоносного та високоточного арсеналу НАТО. Росії ж не вдалося забезпечити домінування за допомогою своїх довоєнних запасів радянської та модернізованої російської зброї, тому тепер вона змушена покладатися на дедалі більшу кількість застарілих запасів радянської зброї, що вже вийшла з ужитку.
Загальний план цієї війни включає протиборство на багатьох щаблях: між демократією та агресивним шовінізмом, між гнучкими мережами та жорсткою ієрархією, а також між передовими високоточними технологіями та невибірковою масованою вогневою міццю. Таким чином, уроки, засвоєні на цій війні в ході проведення операцій і застосування озброєнь, безумовно, матимуть всеосяжний вплив на майбутнє міжнародної безпеки, військового мистецтва і технологій озброєння.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Фото: НІСД