Пандемія коронавірусу COVID-19 визначила нові вектори розвитку світової спільноти та соціальних інститутів. При цьому вплив пандемічної кризи на еволюцію громадянського суспільства може суттєво відрізнятися у національному (тактичному) і глобальному (стратегічному) вимірах. Якщо на національному рівні ймовірне розширення простору для громадського активізму (медичне волонтерство, соціальна допомога тощо), то глобально йому загрожують деінтенсифікація міжнародної неурядової співпраці та спроби ревізії громадянських прав і свобод.
Сьогодні вже не можна назвати жодної сфери суспільного життя, яка б не зазнала впливу коронавірусної пандемії. Прямо чи опосередковано наслідки поширення світом вірусу COVID-19 відчувають усі – державна влада, великий і малий бізнес, громадяни абсолютної більшості країн. Не буде перебільшенням сказати, що майбутнє кожного з соціальних акторів багато в чому визначається саме сьогодні – залежно від адекватності реагування на пандемічну кризу, здатності амортизувати найбільш болісні її вияви, а можливо, й віднайти в цій непростій ситуації нові можливості для розвитку.
Практично немає сумніву, що криза стане справжнім «краш-тестом» зі з’ясування життєздатності сучасних суспільно-політичних інститутів та практик. Не є винятком і громадянське суспільство, котре, вочевидь, також муситиме змінюватись. Уже зараз тисячі громадських організацій по всьому світу, чия неперервна активність, експертиза та інші послуги дуже важливі, опинилися перед необхідністю перегляду порядку денного. Вони змушені скасовувати свої події та програми, відмовлятися від багатьох планів, починати будувати антикризові стратегії – і все це в умовах віддаленої роботи та непрогнозованості. Майже неминучим є падіння інтенсивності міжнародної неурядової співпраці, зокрема, невідоме майбутнє багатьох грантових програм.
Водночас, громадянське суспільство вже посідає чільне місце у вирішенні проблеми пандемії COVID-19 за допомогою різних громадських ініціатив. Неурядові громадські організації зосереджують свою діяльність на таких напрямах, як різноманітна допомога медичним та іншим службам, що безпосередньо борються з поширенням вірусу та займаються лікуванням людей; збір коштів та необхідних речей для людей похилого віку, інших вразливих груп та малозабезпечених сімей; надання безкоштовних юридичних консультацій з питань трудових прав у період карантину; залучення до проектів з боротьби проти COVID-19 з приватним, міжнародним та урядовим фінансуванням; організація онлайн-курсів з навчання людей діям у складних ситуаціях.
Наприклад, в Україні сьогодні переживає нове піднесення волонтерський рух. Очевидно, певні сподівання на волонтерів покладає і українська державна влада, адже вона об’єктивно не здатна приділити належну увагу всім зумовленим пандемією багатоманітним соціальним проблемам. У подібних кризових ситуаціях дійсно варто розраховувати на підтримку активної громадськості – як це вже було в найкритичніші місяці 2014-го. Проте остання не повинна підміняти собою владу й брати на свої плечі завдання, які насамперед має вирішувати держава (законодавчі зміни, централізована фінансова допомога тощо).
Можна сказати, що на рівні окремих держав пандемічна криза виконала функцію індикатора спроможності – чи навіть власне наявності – громадянського суспільства. Так, якщо в одних країнах (передусім, у Західній Європі) неурядовий громадський сектор виявився набагато підготовленішим за офіційну владу до викликів пандемії, то в інших (а це більшість азійських та пострадянських країн) про якесь системне державно-громадське партнерство у подоланні кризи тут не йдеться.
Причому саме країни з міцними авторитарними традиціями та відчутним переважанням державного сектору над неурядовим (Китай, Південна Корея) наразі досягли більших успіхів у локалізації вірусної небезпеки. Відтак, мірою посилення дилеми між громадянськими правами й біологічною безпекою («свобода або здоров’я»), іміджеві втрати демократії як суспільного устрою (а отже й активно включеного в політичний процес громадянського суспільства) можуть ставати дедалі очевиднішими.
Переосмислення та ревізії піддається сама ідеологія лібералізму як основа сучасного врядування та громадянськості. Очевидний і до пандемічної кризи занепад світового ліберального порядку став наслідком кризи стратегування та відповідальності. Поширення глобальних проблем (економіка, екологія, міграція, а тепер і пандемія) випереджає можливості вироблення універсальних стратегій їх подолання. Відтак формується запит на швидке вирішення принаймні частини цих новітніх викликів на локальному (національно-державному, максимум – регіональному) рівні.
Саме ерозія звичних засад ліберальної демократії – передусім, доктрини прав людини – в оглядній перспективі є головним системним викликом для громадянського суспільства. Глобальне наростання етатистських тенденцій та закономірний в часи випробувань суспільний запит на жорстку владу цілком можуть спричинити обмеження громадської участі в політичному процесі та формуванні антикризових стратегій. У цьому контексті чи не найпомітнішим на сьогодні фактом є посилений контроль за вільним висловленням думок та засобами масової інформації під виглядом боротьби з «дезінформацією» щодо короновірусу. Наприклад, уряд Китаю цензурує інформацію про свою протидію пандемії та затримав кількох журналістів, які повідомляли про короновірус.
Невипадково загроза наступу на права людини стала предметом спеціальної заяви ООН від 14 квітня 2020 року. У документі, з-поміж іншого, зазначається, що влада має забезпечувати інклюзивний підхід до участі в суспільно важливих процесах, а громадянське суспільство повинно мати можливість брати участь у виробленні політики впровадження спеціальних заходів чи обмежень. Також має бути забезпечене право на свободу висловлювання. Зокрема, варто уникати ухвалення законів та підзаконних актів, які передбачають переслідування за «поширення неправдивої інформації про кризу». Представництво ООН звертає увагу на те, що рік перед поширенням COVID-19 був насичений численними протестами в усьому світі. Люди виступали за демократичніше державне правління, кращий захист прав людини, забезпечення рівності, відхід від політики «затягування пасків», більш ефективнішу боротьбу зі зміною клімату та подолання корупції. Національні уряди повинні відповісти на ці заклики та не використовувати боротьбу з поширенням та наслідками пандемії коронавірусу задля ігнорування цих справедливих вимог.
Постпандемічний світоустрій в ідеалі має бути результатом консолідованого рішення, до вироблення якого залучатимуться впливові міжнародні організації, національні уряди та представники інститутів та організацій громадянського суспільства. Втім, чи зможе воно бути рівноправним та ефективним партнером офіційних інституцій у побудові нового світу залежатиме не лише від перспектив збереження демократичного політичного процесу, а й від дієспроможності самого громадянського суспільства – як безпосередньо у боротьбі з пандемією коронавірусу та її наслідками, так і на етапі посткризового діалогу влади з суспільством.
Олександр Корнієвський,
д. політ. н., проф., головний науковий співробітник відділу гуманітарної політики та розвитку громадянського суспільства
центру суспільних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень
фото: storymaps.arcgis.com