Широкомасштабна воєнна агресія РФ проти України та запровадження воєнного стану не могли не позначитися заразом і на політичних процесах у нашій країні. Цей вплив визначається не лише такими передбаченими Законом України «Про правовий режим воєнного стану» обмеженнями, як: призупинення виборів до органів влади всіх рівнів; заборона на проведення референдумів, демонстрацій, мітингів тощо; утворення військових адміністрацій. Існує чимало інших важливих факторів, обумовлених війною, які вже сьогодні трансформують внутрішньополітичний простір України, створюючи різні імовірні сценарії його розвитку у майбутньому. Або, іншими словами, постають питання:
- Як змінюється мапа політичних акторів?
- Яких визначальних перетворень зазнає політичне поле нашої країни?
- Якою буде політична Україна після війни?
- Як не лише не послабити, але й в умовах війни та дії обмежень воєнного стану продовжувати розвивати демократичні інститути в Україні, у тому числі з урахуванням отримання Україною статусу кандидата на членство в ЄС?
Аналізу цих питань був присвячений Круглий стіл, проведений 27 жовтня ц.р. у НІСД центром внутрішньополітичних досліджень.
У ході обговорення учасники дискусії виділили кілька основних складових, які сьогодні характеризують трансформацію політичної системи України:
І. Зміна інформаційного простору
Говорячи про зміни і впливи, зокрема інформаційні, у внутрішньополітичному просторі, Вячеслав Потапенко (керівник центру внутрішньополітичних досліджень НІСД, д. е. н., с. н. с.) зазначив, що однією з особливостей періоду війни став «короткий часовий горизонт» – коли учасники політичного процесу, експерти, медіа «знаходяться у порядку денному один-три тижні, і те, що сталося позавчора, вже не є важливим». Окрім часової деформації, чимале значення має зміна структури інформаційного поля – коли на телебаченні домінуючим став фактично один канал (що докорінно відрізняється від довоєнної ситуації конкуренції багатьох каналів, які належали різним власникам-олігархам), а поза ТБ зростає активність в Інтернеті на платформах Facebook, YouTube, Telegram, Tiktok – і всі ці платформи юридично не є українськими.
Сьогодні, 62% українців дивляться телеграм-канали, 64% – телебачення.
Цей зростаючий вплив нових медіа, зокрема месенджерів, які стали виконувати роль ЗМІ (хоча вони такими не є), на думку Вікторії Подгорної (народний депутат України, к. філос. н.), може мати деструктивний характер. «Проблема полягає у тому, що ці медіа не відповідають демократичним стандартам, у них немає відповідальності, вони не регулюються законодавством і продукують не стільки новини, скільки трактовки. Залишається відкритим питання, наскільки месенджери як медіа відповідають інтересам суспільства, а не своїх спонсорів».
Гліб Макаров (співробітник НІСД, к. політ. н.) підтримав думку, що розвиток блогосфери несе в собі ризик посилення тінізації медіасередовища, оскільки велику кількість блогерів набагато важче контролювати на предмет залежності від груп інтересів порівняно з великими медіахолдингами. Разом із тим він зазначив, що зростання попиту на соціальні мережі як альтернативу традиційним ЗМІ (зокрема, телебаченню) сприятиме диференціації партійної системи. Ці канали комунікації є демократичнішими: вони не вимагають інвестування великих коштів і мають низьку собівартість, а отже – є більш доступними для використання громадянами.
Розвиваючи тему різноманітності у медіа, Ірина Павленко (завідувач відділу політичної системи НІСД, к. і. н., с. н. с.) та Володимир Горбач (політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва) висловили припущення, що після війни на медійне поле України можуть зайти нові потужні гравці із західним капіталом. Розвиток такого сценарію, у свою чергу, здатен радикально змінити ситуацію, оскільки медійне представлення є одним з визначальних факторів формування громадської думки та політичної популярності. Кожне медіа, у свою чергу, несе свій спектр суб’єктивної заангажованості і представляє певні інтереси. Цей сценарій, на думку експертки НІСД, є значно більш реалістичним за повернення у медійний простір домінуючого впливу українських олігархів, хоча б тому, що останні у ході війни втратили значну частину власного капіталу.
Цікаво, що за даними соціологічного опитування, проведеного Школою політичної аналітики НаУКМА, окремі результати якого презентував учасникам дискусії Максим Яковлев (завідуючий кафедри міжнародних відносин, директор Школи політичної аналітики НаУКМА, к. політ. н.; співробітники Центру внутрішньополітичних досліджень НІСД), різноманіття телевізійних каналів хвилює порівняно невелику групу громадян – це переважно люди вікової категорії 60+. Саме ці респонденти висловлюються за зменшення ефірного часу Єдиного телемарофону. Тоді як молодь виявила відносну байдужість до цього питання ‑ вочевидь тому, що є споживачем новин з Інтернет-простору.
ІІ. Функціонування в умовах війни політичних інститутів, нові суб’єкти впливу, криза політичних партій
Війна переформатувала політичне та інформаційне поле України. Як зазначили учасники дискусії, з одного боку, принципової зміни у системі управління державою не відбулося. В Україні продовжують функціонувати основні гілки влади з розподілом повноважень відповідно до демократичних стандартів. Навіть повсюдне запровадження Військових адміністрацій, на думку Олексія Їжака (завідувача відділу регіональної політики НІСД, к. політ. н.), по факту у короткостроковій перспективі суттєво ситуацію на місцях не змінило.
З іншого боку, як зазначила Вікторія Подгорна, «… в нас продовжується дискредитація парламентаризму, зменшується роль парламенту, хоча ВР продовжує свою роботу і ухвалила на 15% законів більше ніж у мирні часи. Проте рівень довіри до парламенту становить, за соціологічними опитуваннями, мінус 19% у порівнянні з іншими структурами влади». На її думку однією з причин такої ситуації є відсутність серйозних каналів комунікації, оскільки під час війни число таких каналів є природно обмеженим. Падіння довіри до вищого представницького органу країни, на думку В. Подгорної, стає викликом для демократії в Україні, особливо з урахуванням того, що це падіння відбувається на фоні зростання довіри населення до силових структур.
Відповіддю на це могла б стати реформа парламенту з метою підвищення ефективності роботи ВР, зростання якості законотворчої діяльності та покращення іміджу вищого представницького органу країни. Останнє потребуватиме запровадження норм етичної поведінки депутатів, боротьбу із лобізмом у стінах ВР, вирішення проблем із депутатською дисципліною. Вже сьогодні, не дивлячись на війну, розпочалася робота над реалізацією такої реформи. Проте, як не дивно, навіть серед деяких депутатів спостерігається прагнення до збільшення ролі Уряду. В. Подгорна зазначила, що Кабміни у попередні роки складалися переважно з міністрів не з числа висуванців із депутатського корпусу (які мають мандат довіри від своїх виборців), а з найнятих людей (так звані «технократичні» уряди). Такі урядовці не несуть відповідальності перед своїми виборцями та партією, яка їх висунула. Природа їх відповідальності, скоріше, суто професійна. Це важливий аспект політичної відповідальності. Крім того, перевага виконавчих інститутів влади порушує баланс владних повноважень та компетенцій, що не сприяє стійкості політичної системи. Це, як додала В. Подгорна, «також визначається Конституцією, яка теж потребує реформування».
Криза довіри до парламенту є суміжною із кризою ключового суб’єкта політичного простору України – партійної системи. Як зазначила І. Павленко, вже до війни в Україні спостерігалася криза партій. Соціологічні опитування фіксували низький рівень довіри громадян до партій, як до політичного інституту загалом. Все це супроводжувалося падінням популярності фактично всіх політичних партій і, у першу чергу – тих, що представлені у парламенті. Деякі з них опинилися у рейтингах популярності на межі, або навіть за межею прохідного 5% бар’єру. І це при тому, що серед позапарламентських партій також не спостерігалася поява потужних і перспективних проєктів, які гарантовано б могли скласти конкуренцію на найближчих парламентських виборах. Всі нові партійні проєкти також знаходилися на критичних 5% популярності.
З початку війни більшість партій так і не знайшли свого місця в умовах дії нових викликів і зникли з інформаційного поля країни. Це відзначили всі учасники дискусії. Проте, говорячи про наслідки цієї партійної кризи, експерти розійшлися у своїх прогнозах майбутніх змін.
На думку В. Подгорної, війна спонукала до поляризації політичного простору, що може призвести у перспективі до того, що в Україні з’являться дві основні групи партій, або умовно дві «партії» ‑ «військових» та «цивільних». Вже сьогодні, за соціологічними опитуваннями, виділяється блок довіри у складі ЗСУ, ДСНС, Національної гвардії та волонтерів, і другий блок – це громадські організації, які зокрема працюють на дипломатичному фронті, мають уже доволі серйозні інституційні структури і стовідсотково матимуть своє представництво у парламенті, у тому числі ‑ внаслідок зміни партійного фінансування, його деолігархізації.
Ірина Павленко погодилася з перспективою виникнення фактичної двопартійності в Україні після війни, щоправда на іншій основі – діючих двох основних партій: влади та опозиції. На її думку сьогодні не є очевидною поява принципово нових політичних партій всеукраїнського масштабу, спроможних подолати 5-відсотковий бар’єр та організувати і фінансувати свою виборчу кампанію в масштабах всієї країни. На думку І. Павленко, якщо громадянське суспільство (наприклад, волонтери) і створять в обмежених часових умовах успішний партійний проєкт, який зможе подолати прохідний бар’єр у 5% і потрапити до ВР України, це буде саме виборчий проєкт, а не політична партія в інституційному розумінні цього слова. Як наслідок, така партія матиме притаманні багатьом попереднім аналогічним партійним проєктам недоліки. У першу чергу ідеться про відсутність партійного активу, з якого складатиметься парламентське представництво такої партії-проєкту (як відомо, політичні партії до своїх виборчих списків можуть включати безпартійних кандидатів). Такі нові суб’єкти політичного процесу очікувано не будуть довготривалими, а їх члени виявляться розподіленими між двома основними центрами впливу.
Крім того, справедливо зазначити, що послаблення позицій олігархів, окрім нових можливостей на медіаринку України, створює ще одне поле можливостей – політичного представництва. Тобто, актуалізується перспектива організації та фінансування нових партійних проєктів поза інтересами великих фінансово-промислових груп. Ідея залучення коштів громадян, неолігархічного бізнесу – може бути реалізована, але у що це виллється у майбутньому сьогодні ще важко спрогнозувати. Цілком імовірно, що політичне поле України виявиться ще більше фрагментованим, і нові, у тому числі – регіональні партії не наберуть достатньої потуги щоби перетворитися на загальнонаціональні проєкти.
Інші учасники дискусії, зокрема, Олексій Панич (д. філос. н.), заперечили перспективу розподілу партій у майбутньому на «військові» та «цивільні». На їх думку, всі партії будуть виставляти на вибори кандидатів-військових.
Розвиваючи тему військових у політиці (як нового актора дій), Олексій Розумний (провідний експерт політико-правових програм Центру Разумкова, к. політ. н.) відзначив, що вважає більш імовірним сценарій намагання політичних партій залучити до своїх лав військових, рівень довіри до яких сьогодні справді дуже високий і становить 95%. Такий розвиток подій, на його думку, є кращим і для самих військових з огляду на той факт, що політичні партій в Україні «довго не живуть». Якщо суто військова партія зайде у владу і одразу «як Титанік, втоне» ‑ це сильно вдарить по авторитету армії. Натомість варіант залучення військових до партій дозволить військовим більше впливати на політику безпеки, побудови оборонного сектору, а отже - є більш позитивним.
Г. Зеленько (завідувачка відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, д. політ. н., професор, член-кореспондент НАН України), зокрема, як аргумент проти двопартійної системи, висловила припущення про зростаючий запит суспільства на професійну політику: «Суспільство змінилося. Хоча і лишається значною мірою патерналістським за своїми настроями, зберігається великий прошарок лояльних до популізму громадян. Але запит на професіоналів все ж таки зросте, і саме професіонали будуть визначати майбутнє у політиці».
Ще однією особливістю зміненого війною політичного простору України, на яку звернули увагу експерти, є трансформація ліній соціально-політичних розмежувань.
На думку Г. Макарова (співробітника НІСД, к. політ. н.), воєнні події закладають нові потенційні лінії суспільних і політичних розмежувань, а також відповідних дискурсів, навколо яких формуватиметься партійна система. Це, зокрема:
- ступінь мілітаризації суспільства (проявлятиметься, зокрема, у визначенні пріоритетності бюджетного фінансування армії та оборонно-промислового комплексу над іншими, соціальними статтями та видатками на економічний розвиток; ставленні суспільства до різних аспектів врегулювання військового обов’язку);
- питання перемоги до кінця або миру з країною-агресором, що після завершення війни трансформується у боротьбу підходів до співіснування з РФ (остаточний вигляд цього розмежування залежатиме від того, як закінчиться війна);
- модель економічного розвитку: ліберальної економічної та податкової політики або соціально орієнтованої держави з жорсткою фіскальною політикою та елементами прямого державного втручання у роботу суб’єктів підприємницької діяльності. Останнє є можливим, наприклад, у межах політики зайнятості. Втрата значної частини економічного потенціалу країни суттєво ускладнює пошук балансу між цими двома моделями. Перша користуватиметься підтримкою підприємців, друга – категорій громадян, що залежать від державного фінансування (працівники бюджетної сфери, пенсіонери, безробітні тощо);
- міра відкритості/закритості українського суспільства для зовнішніх впливів. Розмежування може актуалізуватися у процесі європейської інтеграції України (а саме – адаптації законодавства та соціальних практик до норм ЄС) і остаточно витіснити поділ на прихильників прозахідної чи проросійської зовнішньої політики. В економічній сфері воно виявлятиметься у боротьбі за відкриті відносини з європейським митним простором або за протекціоністські заходи щодо національного товаровиробника; у ціннісній – за пріоритет прав і свобод індивіда та захисту різних категорій меншин (етнічних, релігійних, гендерних тощо) або традиційних цінностей (національних, релігійних, сімейних); у політичній – за повну інтеграцію до Європейського Союзу або за максимальне збереження суверенітету).
Також учасники дискусії констатували зникнення запиту на проросійські сили. Чимало партій були заборонені за свою колаборантську діяльність. Проте, як зазначив Олексій Гарань (науковий директор Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва, д. і. н.), «може, в Україні і зникли проросійські сили, проте лишилося чимало людей, які були їх членами, і ці люди, можливо, відмовилися від проросійськості, але зберегли далекі від демократичних стандартів політичні практики». Тож лишається відкритим питання, ‑ що виникне на місці проросійських політичних партій?
У зв’язку з цим Олександр Даниляк (співробітник НІСД, к. держ. упр.) звернув увагу на необхідність внесення завчасних змін до Виборчого кодексу України щодо закріплення в ньому запобіжників для участі у виборчому процесі на перших парламентських виборах після перемоги осіб, що визнані судом державними зрадниками. Очевидно, що цей підхід необхідно поширити і на колаборантів та інших осіб, засуджених за злочини проти основ національної безпеки України.
ІІІ. Суспільство, яке змінила війна
«Здатність до самоорганізації українців, разом із інституційною спроможністю яку продемонструвала наша країна у момент кризи ‑ це два стовпи нашої держави. І сьогодні, в умовах війни, ці дві системи розвиваються прискорено» ‑ відзначила Г. Зеленько.
Разом із тим, вона звернула увагу на ще один важливий аспект, який впливатиме на політичні запити українців. На її думку, «…суспільство матиме посттравматичний синдром, і це також варто враховувати. Це вплине на радикалізацію суспільства. Тож нам треба говорити про санацію державної влади, якщо ми зараз цього не зробимо – старі негативні практики (як повернення олігархів у медіа та політику), безперечно, викличуть радикальний спротив з боку фронтовиків та суспільства. А це впливає на стабільність держави, на те, чи буде в українському політичному просторі нормальна конкуренція». З думкою існування в українському суспільстві запобіжників проти наступу на демократичні свободи та проти монополізації влади погодився О. Гарань. Доказом цього є історія українського внутрішньополітичного спротиву.
Говорячи про лінії можливого розподілу та майбутнього протистояння, Володимир Горбач наголосив на тому, що треба відштовхуватися не лише від політичних інститутів і їх стану, але аналізувати глибинні зміни, які сьогодні відбуваються у суспільств: «Війна як суспільно-політичне явище змінила багатьох людей, пробудив в них почуття патріотизму, гордості, багато інших емоцій. Ці люди будуть брати участь у політичному процесі і як політики, і як активісти, і як виборці. Небезпека криється у ще більшому поділі суспільства на активних (які знайшли себе у новій політичній реальності) та пасивних (найбільш соціально постраждалих) громадян. Тому електоральне протистояння може виявитися за новим принципом – між електоральним патріотизмом і патерналізмом».
Важливим з точки зору оцінки загроз суспільної радикалізації і, як наслідок, політичного простору є розуміння фактору часу, на чому наголошував О. Розумний. За його словами, політичний процес в Україні в умовах війни є нелінійним: «З одного боку політика сьогодні у нелегальному становищі ‑ опозиції «не з руки» критикувати Президента, ми всі виступаємо за національну єдність, ми всі маємо бути єдині – це пануюча думка. Але коли стан війни закінчиться на рівні суспільної свідомості – всі зміни, які були капсульовані протягом війни, почнуть швидко виливатися у відкритий простір. І тут має велике значення тривалість періоду між воєнним станом і першими виборами».
Якщо говорити про фактори впливу на політичний простір України, то не можна оминути ще одну проблему, яку обговорили учасники дискусії ‑ зміна локації значної частини виборців, чимало з яких перемістилися всередині України у більш безпечні райони або взагалі опинилася за межами держави. Це, у свою чергу, ставить перед владою завдання вироблення механізмів залучення даної категорії громадян до політичних процесів з використанням, зокрема, способів дистанційного голосування.
Важливо у цьому аспекті зазначити, що залежно від того, як, і головне ‑ коли закінчиться війна, визначатиметься і територія та час відновлення демократичних (зокрема – виборчих) процесів в Україні. Як зазначила І. Павленко, прифронтові або різні деокуповані території (в залежності від тривалості їх перебування під окупацією) включатимуться у політичні процеси не з однаковою швидкістю. З цього випливає, що вперше в сучасній історії України може скластися ситуація, коли саме західні виборчі регіони матимуть визначальний вплив на формування майбутнього політичного простору. З цією думкою не погодився В. Горбач, зазначивши, що суспільні зміни призвели до зростання патріотизму повсюдно, тому умовно східні області можуть виявитися ще більш україноцентричними та політично активними, ніж західні.
Ірина Павленко звернула увагу на ще один важливий для українського суспільства аспект. В умовах розвитку ситуації різної швидкості включення регіонів України у політичні процеси у разі закінчення війни протягом наступного року, або якщо війна перетвориться на більш тривале, проте територіально більш-менш локалізоване протистояння, яке, тим не менш, не передбачатиме запуску виборчих процесів, зростатиме суспільний запит на залучення громадян до процесів ухвалення управлінських рішень. І це стане викликом для влади, оскільки вимагатиме більш активного задіяння окремих старих (петиції, звернення, опитування) та формування нових каналів комунікації влади із громадянами. У першу чергу зазначене матиме шанси бути реалізованим саме на місцевому рівні.
IV. Роль регіонів
Роль регіонів, їх значимість уже сьогодні змінюється. По-перше, у ситуації означеної вище кризи загальнонаціональних парламентських політичних партій завжди має місце посилення регіональних партійних проєктів. Але головним є той факт, що відбувається переміщення громадської та політичної активності із центру в області. Юлія Тищенко (заступник керівника центру внутрішньополітичних досліджень НІСД) відзначила фактор зростання довіри до мерів, що також впливає на загальну політичну мапу. Зокрема, можливою стає реінкарнація проєкту партії мерів.
Коментуючи висловлене припущення про перспективу консолідації місцевих та регіональних еліт в умовну «партію мерів», Г. Макаров зазначив, що вважає успішність такого сценарію малоймовірною. По-перше, попередній досвід свідчить, що подібні проєкти створюються з метою участі переважно у місцевих виборах, а не загальнонаціональних. По-друге, для цього необхідно, щоб конфлікти між місцевими елітами та органами державної влади виявилися гострішими, ніж конфлікти між самими місцевими елітами, і набули системного характеру (тобто, трансформувалися у розмежування між прихильниками централізації або децентралізації). Ті ж випадки протистояння між органами державної влади та місцевого самоврядування, які спостерігаються під час війни, мають різну природу і переважно не виявляють ознак системної кризи.
Водночас, експерти погодилися, що зі зміщенням політичної та громадської активності в умовах дії воєнного стану в окремі регіони (передусім західні області, де сьогодні зростає чисельність населення завдяки ВПО та пожвавлюється економічне життя, у тому числі завдяки релокації бізнесу) змінюватимуться і взаємини по лінії «Центр – Регіони». Зростання економічної значимості окремих регіонів очікувано позначиться на політиці, зазначив Анатолій Головка (співробітник НІСД, к. політ. н.). Тому питання регіонального порядку денного має бути присутнє у воєнний час і у період післявоєнного відновлення.
А. Головка зауважив, що у контексті регіонального рівня важливим є урахування суспільних настроїв, зокрема ‑ етнонаціональних відносин. Так, у західному регіоні останнім часом загострилися побоювання, що окремі етнонаціональні групи можуть бути використанні росією з метою внутрішньої дестабілізації України. Це піднімає питання грамотної державної політики держави щодо громадянського суспільства, особливо у разі затягнення війни. Разом із тим, війна стала фактором консолідації суспільства, незалежно від етнічної приналежності громадян. Особливої популярності набула ідея боротьби за свободу України від рф, коли одним з результатів перемоги стане європейська та євроатлантична інтеграція нашої держави.
Стійкість, відкритість, демократичність, конкуренція, Копенгагенські критерії
Підсумовуючи результати обговорення, варто виділити кілька, на нашу думку, ключових аспектів, які були зазначені експертами у ході дискусії:
По-перше, політична система України у кризовій ситуації широкомасштабного вторгнення рф продемонструвала ефективність і стійкість.
Разом з тим, найслабшою ланкою системи виявилися політичні партії, більшість із яких так і не змогли проявити себе, або «знайти своє місце» під час війни. Ця криза стала логічним наслідком ситуації, що склалася на партійному полі України напередодні війни, а саме – фактичної відсутності в Україні політичних партій, які б відповідали вимогам українського партійного законодавства та тому розумінню «партії», що склалося у політичній науці та демократичній практиці. До війни більшість політичних партій в Україні по факту були партіями т.зв. клубного типу, або взагалі суто виборчими проектами, а не об’єднаннями громадян із широким представництвом у регіонах (тобто, загальнонаціональними).
Ще одним важливим чинником трансформації України періоду війни стала фактична деолігархізація суспільних відносин, що створила широкий спектр потенційних можливостей для змін як у політичному, так і у медійному просторі.
Саме інформаційне середовище також зазнало серйозних трансформацій. З одного боку, з безпекових міркувань був організований Єдиний телемарафон, внаслідок чого відбулася певна монополізація телепростору. З іншого – значної популярності набули новинні месенджери та інтернет-блогери. Сьогодні кількість споживачів цього інформаційного ринку майже дорівнюється кількості людей, які отримують новини з телебачення. У той самий час Інтернет-простір функціонує поза межами українського медійного законодавства.
Популярність месенджерів та блогерів як постачальників новин та їх трактувань не лише створює новий фактор впливу на політичні простір України, а має потенціал для його видозміни та появи нових учасників політичного процесу. Це перше середовище, що потенційно може висунути нових гравців, які свою медійну популярність здатні перетворити у популярність політичну.
Іншим середовищем, з якого очікувано вийдуть нові політики, є Сили оборони України. Фактор появи військових у політиці є одним з найперспективніших і, разом з тим, найскладніших.
Третя група впливу, яка вже сьогодні сформувалася в Україні і має перспективи для політичної участі – це волонтери та інші громадські організації, багато з яких не лише мають потужну структуру всередині країни, але й створили свою мережу зв’язків у демократичних країнах-союзниках України.
Проте, вочевидь, ключовим чинником трансформації політичного простору України вже сьогодні є саме українське суспільство, яке змінюється під впливом війни. В українців формуються запит на швидкі реформи та радикальні очікування на появу «нової» післявоєнної України без олігархії, корупції та неефективної бюрократії. Відкритість, конкуренція, лібералізація, демократичність, розвиток інститутів громадської участі – всі ці вимоги є, водночас, критеріями європейської та євроатлантичної інтеграції України. Остання, як демонструють результати соціологічних опитувань, з точки зору більшості українців також є ціллю найближчого майбутнього.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Зображення: НІСД