В аналітичній доповіді проаналізовано основні стратегічні виклики для держав Центральної Азії після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, особливості трансформації системного впливу РФ та КНР в регіоні, стратегічні інтереси США в регіоні, можливості Європейського Союзу як геостратегічної альтернативи для цих держав, стан та перспективи диверсифікації стратегічних відносин між центральноазійськими державами та впливовими позарегіональними акторами. Досліджено стан та перспективи відносин між державами Центральної Азії та Україною.
ЗМІСТ
Вступ. Стратегічні виклики та роль Центральної Азії у новому світовому порядку після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну
Розділ 1. Концептуальне бачення державами Центральної Азії трансформації системи міжнародних відносин після початку широкомасштабного вторгнення Росії Україну
Розділ 2. Системний вплив РФ у Центральній Азії після початку широкомасштабного вторгнення в Україну
Розділ 3. Трансформація ролі Китаю в Центральній Азії
Розділ 4. Стратегічні інтереси США в Центральній Азії
Розділ 5. «Нормативна сила» ЄС у Центральній Азії та активізація відносин між окремими державами Європи та центральноазійськими державами
Розділ 6. Роль потужних держав-сусідів у Центральній Азії
6.1. Турецька Республіка
6.2. Ісламська Республіка Іран
6.3 Республіка Індія
Розділ 7. Впливові позарегіональні партнери для Центральної Азії
7.1. Японія
7.2. Республіка Корея
7.3. Держави Перської затоки
Розділ 8. Відносини між Україною та державами Центральної Азії після початку широкомасштабного вторгнення Росії
Висновки
ВСТУП
СТРАТЕГІЧНІ ВИКЛИКИ ТА РОЛЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ У НОВОМУ СВІТОВОМУ ПОРЯДКУ ПІСЛЯ ПОЧАТКУ ШИРОКОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ РОСІЇ В УКРАЇНУ
Розвиток держав Центральної Азії (ЦА) значною мірою визначається сукупністю суспільно-політичних та економічних процесів, перебіг яких зумовлений наявністю спільних для всіх країн регіону структурних чинників. Чи не основним серед них є геостратегічний: регіон розташований у центрі найбільшого континенту – Євразії. Показово, що одна з чотирьох центральноазійських країн – Узбекистан – єдина у світі (крім Ліхтенштейну), яка не лише сама не має виходу до Світового океану, а його також не мають і сусідні країни. Саме розташування регіону зумовлює виклики його інтеграції у глобальну економічну систему, адже транзакційні видатки на торгівлю суходолом помітно вищі, ніж морським транспортом. Ці видатки визначаються переважно не прямими витратами на транспортування товарів до найближчого порту, а здебільшого проблемою транзиту через територію держав-сусідів та необхідністю домовлятися про його умови.
На півдні центральноазійські держави межують з Іраном, частково ізольованим на міжнародній арені, принаймні з часу революції, що сталася там 1979 р., та Афганістаном, у якому після провалу військової інтервенції СРСР державність зазнала колапсу і її не вдалося відродити протягом 2001–2021 рр. навіть попри зусилля США та їхніх союзників. Отже, транзит у південному напрямку ускладнено не лише політичними та безпековими ризиками, а й нерозвиненістю з цих же причин транспортної інфраструктури.
Процеси глобалізації та ініціатива КНР «Один пояс – один шлях» (ОПОШ) щодо комплексного інфраструктурного поєднання Східної Азії з Європою через Центральну Азію дещо ослабили ізоляцію регіону.
Основним стратегічним наслідком війни Росії проти України для регіону ЦА стала економічна ізоляція РФ та накладені на державу-агресорку масштабні санкції, які суттєво погіршили надійність останньої як транзитера. Крім того, альтернативний маршрут до Європи через держави Південного Кавказу ускладнений наявністю кількох важливих чинників, на які потрібно зважати: зокрема, це перетин Каспійського моря, де зберігається потужна російська військова присутність; вплив Росії та Ірану на Південному Кавказі; регіональні конфлікти (хоч рух до порозуміння між Азербайджаном та Вірменією вселяє певний оптимізм ).
Суттєвим викликом для держав Центральної Азії є конкуренція за вплив на них з боку двох найвпливовіших гравців у регіоні – Росії та Китаю. У РФ, спадкоємниці колишньої метрополії, є чітко артикульоване прагнення – зберегти регіон як зону свого виключного впливу. По суті її політика щодо центральноазійських держав носить неоколоніалістський характер. Москва намагається закріпити в регіоні ЦА нерівноправні відносини, контроль над зовнішньою та безпековою політикою цих держав, їхніми політичними та економічними елітами, а також прагне зберегти потужну військову та розвідувальну присутність, економічні привілеї в доступі до регіональних ринків, одночасно визначаючи параметри їх зовнішньої торгівлі, в обмін на досить розпливчасті безпекові гарантії. Фактично йдеться про експлуатацію ресурсів держав Центральної Азії без необхідності робити видатки на забезпечення адміністрування та внутрішньої стабільності у них. Росія прагне домінувати в регіоні, закріпивши свою присутність за допомогою двох організацій – Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) та Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ).
За відсутності зіставних із КНР коштів, РФ активізує ідеологічне та освітнє проникнення в регіон, кооптує мільйони центральноазійських трудових мігрантів (до 10 % усієї робочої сили в РФ), отримуючи в такий спосіб важелі впливу на владу відповідних держав.
КНР зацікавлена в послабленні позицій РФ, але не бажає консолідації регіонального співробітництва, яке посилить впливовість ЦА у відносинах з Китаєм.
Зусилля двох великих сусідів з утвердження свого впливу в центральноазійському регіоні зіштовхуються з багаторічними намаганнями частини місцевих еліт посилити суб’єктність регіону на основі об’єднання п’яти держав навколо вирішення актуальних спільних проблем: набуття політичної самодостатності; використання природних ресурсів в інтересах країн ЦА; вирішення територіальних, етнічних, майнових спорів завдяки діалогу; вироблення спільної стратегії подолання природних і техногенних екологічних викликів. Політику обережної суб’єктивізації / регіоналізму, започатковану Н. Назарбаєвим, продовжує в основних рисах його наступник – нинішній президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв. Унаслідок зміни еліт можливість суб’єктивізації посилилася в Узбекистані за президентської каденції Шавката Мірзійоєва. Такі спільні дії двох найсильніших держав регіону збільшують шанси на успіх.
Війна Росії проти України серйозно занепокоїла держави Центральної Азії, спонукала прискорювати темп процесів зі зменшення залежності від РФ. Країни продемонстрували відмову брати на себе відповідальність за неспровоковане воєнне вторгнення РФ на суверенну українську територію. Російська агресія спричинила низку проблем для держав регіону, пов’язаних з їхнім виживанням в умовах економічного спаду в Росії та послабленням останньої у військовій сфері. Одночасно стали очевидними вразливості цієї економічної та безпекової залежності, а також потреба диверсифікувати міжнародні зв’язки. Тобто війна, розв’язана Росією проти України, стала додатковою причиною для всіх держав Центральної Азії шукати можливості диверсифікувати торговельні й енергетичні шляхи та орієнтуватися на Туреччину, країни Південної Азії та Близького Сходу, а не Росію.
Іншим структурним викликом є постколоніальний характер державності у Центральноазійському регіоні. Його внутрішній вияв – недостатня спроможність державних інститутів, значною мірою зумовлена тим, що їх ґенеза визначалася зовнішньою стосовно суспільств владою, а не органічним розвитком.
Ще один структурний чинник, який одночасно є і викликом, і можливістю, – це висхідні демографічні тренди в регіоні. Викликом є забезпечення внутрішньої стабільності, особливо за умов наявних обмежень для економічного розвитку. Своєю чергою, трудові ресурси створюють можливості для держав Центральної Азії завдяки потенціалу органічного зростання внутрішніх ринків, а ще – через дефіцит на ринках праці важливих економічних партнерів.
На сьогодні очевидно, що лише скоординовані дії держав центральноазійського регіону допоможуть рухати його до суб’єктивізації, використовуючи унікальне географічне положення, багаті природні ресурси та мобільну робочу силу в інтересах національного й регіонального розвитку. Процеси такої консолідації в регіоні здобули підтримку ЄС, США та, певною мірою, менш потужних зовнішніх гравців – Японії, Південної Кореї, Індії та Ірану.
Спільним для центральноазійських країн та України є насамперед те, що їхні народи об’єктивно зацікавлені в тому, аби Російська імперія, хоч якого вигляду вона не набуватиме, не посилювала свій неоколоніальний вплив. Взаємна підтримка суверенітету й територіальної цілісності сприятиме стабільності та безпеці Центральної Азії.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram та Facebook
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Зображення: НІСД
Докладніше в аналітичній доповіді: